Що нам судилось в цій тяжкій війні?
Чи може щастя бути серед смерті?
Я на вокзалі, далі тільки фронт,
І лютий ворог лізе весь у крові.
І я уже чекаю наших стріч,
Не дуже хочу лізти в люту січу,
Але хто зна чи зможемо ми бути,
Якщо програєм і зламося тут.
І ці короткі зустрічі - прощання,
Мене тримають, мрію бережуть.
Я все чекаю, я усе борюсь.
І шлю тобі мої палкі листи,
В думках і слові, в телеграм і вайбер.
Їх збережи, читай на похоронах…
Ми стали одним цілим.
Отим всесвітом неділимим,
Про який писали всі поети
А художники малювали портрети.
І нелегко два світи звести
У кожного свої екосистеми,
Але ми зусиль доклали
І менш - більш катаклізму уникнули.
А тепер починається найважче
Як побудувати краще?
Як наважитися на прекрасне?
І чи зможемо піти туди - у неймовірне?
Та чи варто зшивати те, де добрі слова,
Заміняють дивовижні лобові відчуття?
А на це у мене відповіді нема…
Відповідь надасть саме життя…
Погляньте - сонце бʼє,
Воно у ваших віях,
Тремтить, промінчик гріє
І спектр видає.
Воно фонтаном грає ,
Тішиться дитям
І хвилі вивертає
Дарує нам життя.
Цей промінь навіть діє,
У бризках водяних
Як призма розкладає
Веселки кольори.
А ти все веселишся,
Даруєш цілий світ,
Але чомусь - це не мені…
Мене болить, я терплю сильний біль,
Твоя душа так гучно стогне в муках,
що моє тіло відлунює в тобі ,
І віддзеркалюється міцно в твоїх кроках.
Здається нерв пустив у нас коріння,
І ми уже - поєднані як струни.
Одна на двох для радощів причина,
Одна на двох - причина для отрути.
І де між нами сотні миль розлук,
що навіть день і ніч перевернулись
Я відчуваю кожен порух рук,
Я щиро чую як печаль вернулась.
І ти візьми і нагостри ножа,
Обріж нейрон, отой звʼязок між нами,
щоб ми могли впиватись радощАми.
Руїна слів та почуттів.
Я вже не здатний на любов.
Єдине що я так хотів -
Це бути цілим до основ.
Я наче жив, і щось творив,
І людям іншим помагав.
Але в душі не відчував
Ані краплини почуття.
Немов той голем глиняний
Ходив, вчинЯв, людей стрічав,
Але ні краплі співчуття
До всіх хто поруч не віддав.
Ходячий труп, хоч серце стука,
Поміж людей я наче свій.
Там все ж чекаю того звуку
Що гул надасть в душі моїй.
Малий камінчик впав до моїх рук,
а то сльозинка пада з твоїх вій.
О скільки мук, тобі судилось мук,
а я стою і ловлю їх, а свій
тривожний смуток я назву сумним.
Мені з ним жити, в ньому існувати,
не поділюся болем я ні з ким,
бо мій це вибір - серце визволяти.
Те твоє серце, зболене вогнем,
І від ненависті ще ненавИсне
Бо ти мій хрест, малий сумний ти звір,
І лід у серці треба розтопити.
Тоді і сльози будуть як у всіх,
І лід водою від тепла постане,
а ти підеш у сяйві голубім
І принесеш зелені буйні трави.
Тебе я втратив. Майже назавжди
Відвоювати твоє ніжне серце
Мені сьогодні вже не до снаги,
І навіть завтра я для тебе мертвий.
Ти не моя. А чи колись була?
Чи був я твій в пориві наших страстей?
А вже тепер в тобі живе весна,
Весна надій, майбутнього фантазій.
Я вже здаюся. Ти їдеш туди,
Де я не вмію щось проговорити.
Для тебе світ прозоро - чарівний,
А я стою, до смерти приреченний.
Я дуже хочу все перевернути,
Минуле взяти - і його позбутись,
Лише би ти лишилася навіки…