Покинь свою надію

Надію марну, зболену покинь,

Він не вернеться, він минуле коло.

І лишається боротися й прожить

Своє життя, а дике твоє поле

Сльозами щиро, з відчаю полий,

Віддай весь гнів і крик сумної долі,

І втому місці зійде цвіт - полин

Як смертний знак, як памʼять твого болю.

Ти проживеш, воно в тобі пройде,

То не кінець земного існування,

Коли втрачаєш зраджене кохання.

Любов не зрадить, не пекельно бʼє,

Любов постійно і стабільно творить

Усе що ти вважаєш як своє. 

Мельодія в тональности до - мінор

Засну в постелі, холодом сповитий,

Ти десь далеко, в мареві нічнім,

ще не зумію день без тебе жити,

у ритмі залишаюся незвичнім.

А як же та обітниця в каплиці,

котру давали ми таємно вдвох?
Невже вона для тебе наче птиця?

Невже твої діла не бачить Бог?

В моїй душі звучить печальна меса,
десь у тональності на до - мінор,

Оце й усе, життя пливе в ігнор.

І тільки музика печальна виграває,
сопрано - голосом у моїй душі,
Кохання ж басом тихо затихає

Туман байдужости

Туман байдужости між нас 

Покрив обличчя, скроні. 

А я недавно зігрівав

Твої сумні долоні.

Минуло раптом кілька днів 

Між нас - стіна камінна

Сказати слова не зумів,

Щоб зберегти сумління.

Ти просто взяла - і пішла

У ніч тривожно - зимну.

І тут одразу поміж нас

Туман крижАно - синій.

Я би хотів рознести млу,

Тепло пустить у світло.

Але в байдужости помру,

Для тебе непомітно.  

Не повірю

Твоєму слову не повірю більше,

Твоїм палким вустам - нема довіри.

Такі думки мені лиш роблять гірше.

І відбирають у кохання сили.

Заманюєш і поглядом, і словом,

А вдругу мить - відштовхуєш у даль.

Я спантеличений і злий безмовно

Роблю у безнадії крок назад.

О хаотичний рух у цім коханні,

Броунівська любов на пів тонах

Мені не млость дає, а дикий страх.

Це не стосунки. Це якась пітьма.

Я так втомився. Боже, о прости…

І цей тягар від мене забери.  

Памʼятник тобі

Тобі я памʼятник в душі поставлю,

Посаджу квіти, плотик накую,

Впаду грудьми на мокру ще траву,

І заридаю, Бога попрошу

Аби він дав мені таку нагоду

Тебе забути, забуття знайти.

І незважаючи на мокряну погоду 

До амнезії впевнено прийти. 

Я хочу тут лишити це кохання, 

В могилі темній, схованій в кущах

Її сховати як прадавній жах. 

І хоч любови було повні вінця

Тривати в ній не було більше сил.

Ось це і є кінець мого кінця. 

Я не зову тебе ніколи

Я не зову тебе ніколи,

імʼя твоє не шепочу.

Моє прокляття невимовне

Я більш не марю зустріччю.

Мої гормони погоріли,

І серце бʼється як завжди,

І хоч буває раптово днина,

Коли ввижаєшся мені.

Твоя ситцева літня сукня

В бузково - білих кольорах. 

 Її побачив серед дня,

А придивився - не вона.

Хоча і маревом прийдеш,

І хоч не жду тебе ніколи,

А серцю зараз не накажеш

Воно тріпоче як у школі. 

Друг

«І просто друг» - сказала ти мені,

А я змирився з цим доволі швидко,

І поруч був, коли ти плакала весні,

А як ти сонцем заплелась - далеко.

Я відступив, пішов собі у світ,

Як восени у вирій йдуть лелеки.

Моя любов - була бліда як тінь

До твого серця їй було далеко. 

А так буває часто у людей,

Любов одного - вистачить на двох,

І кров кипить із дня у день.  

Тоді стикаються у безсиллі руки

І від тенет так хочеться кричати,

Щоб доля зводила обом кохати. 

Ненависть

Я вже ненавиджу тебе!

В мені кипить пекуча злість!

Ти спершу закохав мене,

а потім втік, як звір у ліс.

Ти ніжно серце розкроїв,

розрізав скальпелем зі слів,

Пройшовся в тілі ураганом

і відлетів над самий ранок.

А залишилась пустота,

порожнє тіло без душі,
На тебе я безмежно зла,

ти зміг все випалить в мені.

Ядуча суміш з почуттів,

Любов і злість - переплелись.
І я не знаю чи по цім

я зможу жити як колись.

З надривом у голосі та серці

Лиши мене! Облиш! Покинь!
Іди в чужі краї, полинь!
І моє серце забери, і душу - обпали!
Вже непосильно линуть дні...

Але хоч часточку душі?

лиши мені на спомин днів,
Я заклену мою любов
Додавши до частинки кров.

Мою кровицю, мою частку,
віддам без огляду, без частки.
Поділюсь всЕціло на нуль
Щоби тебе хоч не забуть..

Та все ж не треба! Йди у gsтьму,

До дідька чорного й злого,
Ти вже забрав мого святого,
Мого коханого, ясного...

Залишив мертве попелише,
золи масної чоний слід,
Там де колись цвіли нарциси - 

тепер цвітуть кістками пні.

І все ж прошу, колись вернися,
Я буду ждати, хоч усе

ти зміг так легко розвалити?
Але я все ж люблю тебе,

Люблю й ненавиджу водночас.
боготворю, і проклену
той час, коли у моїх косах
блакитну стрічку пригорнув.

Ті славні дні мойого щастя,
Буду нести крізь буревій
І коси, сповнені нещастя,
і стрічку білу від надій.

Поклич мене

Поклич мене із раю свого,

Верни мені чуття в душі,

Я вже замучився без того

П'янкого болю у журбі.

Заглянь в мої застиглі очі,
як у мерця вони мутні.

Я роздивитися вже хочу,
на сонцем оповиті дні.

Підняти згорблені рамена

Розправитися у плечах
В руках відчуть як повна сила

У тілі пророста в ночах.

А в тих ночах - твої цілунки

безмежну силу додають,
Вони плекають, то не трунки
Вустами рани зцілюють.

І зараз я дивлюся в небо,
таке претемне як пітьма.

Тебе все кличу, бо потреба
моя в тобі не має зла.

Ти мій озон, моє дихАння,

У тобі мій безсмертний слід
Я знову хочу те кохання,

котре жбурнув тобі до ніг.

Я все міг…

Я міг торкнутись, міг ще обійняти,

Забрати смуток, усміх піднести. 

Та я лишився наче стовп стояти

Мені лишалось встати, і піти.. 

Моя рука ще у твоїй долоні

А твої пальці ковзнуть в далечінь.

Моя душа лишається з тобою,

Моя свідомість - страж твоїх видінь.

Я вибрав щастя твоє, ні, не моє

Подарував хвилини та роки

В яких твоя душа буде в спокої

А моя щезне наче денна тінь.

У глибині тривожних сновидінь

Аїда царство прийме мою тлінь.

Бруд, зима

 Тепер і снігу дочекатись годі,

кругом дощі, болото і гнилі

лежать ще з осені брудні листки,

ховають землю від бруднозими.

І мої капці втоплені в багнюці,

Пальто моє - промокле до кісток.

Я за тобою, йду, і без різниці

Куди ти йдеш, який у тебе крок.

Ти в далині, ідеш за горизонт,

Мене лишаєш в повній самоті,

і я зникаю в своїй самоті.

Надій нема, одна зчорніла смуга,

рубець в душі та спомин на вустах.

Вже вечоріє, і ліхтар погас.

Мені вже не вернутись

 У твої сни - мені не повернутись,

Твоє життя - закрите скрізь для мене,

А я так хочу хоч на мить зустрітись,

Та обійняти, утопитись в небі

Твоїх очей блакитних та принадних,

Котрі освячують довкола себе,

Усіх людей хоч трохи ще придатних 

Твврити те, що ми добром зовемо.

І твоє серце сповнене любові

Тепер мені у сні лише стрічати

А може ще я змучився чекати,

Коли ти звернеш погляд свій раптово

На моє все нужденне існування

І тихим усміхом зметеш  страждання. 

Згадай же дівчино

Згадай же дівчино ті ночі чудові,

коли зустрічалися ми.

І я милувався твоїми очима,

А ти задивлялися в мої.

І весни співали, і літа гуділи

І води піднялись у вись. 

Майбутнє творити ми дуже хотіли,

Скінчити разом свої дні.

Та літо минуло, із осені стало

Заносити холод в душі.

Любов ти мою у вогні зруйнувала 

І зникла у темній імлі.

І от я осінній сиджу тумані

Не ім та все плачу собі,

Ховаю свої почуття невеселі

А ти все приходиш у сни.

Іди собі світом, від не далеко

Та іншим світи уночі,

А я бездоладний неначе лелека

Полину в далекі краї.

І тих дальніх краях мабуть я загину
Пропаду навіки вічні,
І в темну безодню заберу з собою 
Усі наші сонячні дні.

Я не прийду більше у сни

 

Я хочу знати всі твої думки

Хоча навіщо, нащо це мені?

Я хочу щиро говорить тобі

Хоча який, який у цьому зміст?

І це проблема, мука це твоя,

Я то їду то знову повернусь.

І як тремтить в тобі тонка струна,

коли я знову в очі подивлюсь. 

Собі я забороню проходити в сни,

У твої ніжні, щирі сновидіння.

Я лиш тривожу, раню спогади,

І не рубаю в глибині коріння.

Тепер твій сон - моє святе табу,

бо твоя рана - моя рана тіла,

Тому я більше в сон твій не прийду.

Гуркіт поїздів

 

Туман дороги, гуркіт поїздів. 

Ти відпливаєш до чужого краю.

Я провести у путь тебе хотів ,

Але не можу, я не дозволяю

Собі отак зірватись та побігти,

Тобі назустріч і твоїм чуттям,

Моїм теплом твій холод обігріти

І стати центром нашого життя.

І повернутись в наші юні дні,

Згадати щирі поривання серця,

Коли щасливою тебе хотів 

Зробити майже через все життя.

Але стою на східному вокзалі,

Тебе здалека в далі проводжаю,

Хто - зна чи ще побачу твою синь

Промінчик

 

Погляньте - сонце бʼє,

Воно у ваших віях,

Тремтить, промінчик гріє

І спектр видає.

Воно фонтаном грає ,

Тішиться дитям

І хвилі вивертає

Дарує нам життя.

Цей промінь навіть діє,

У бризках водяних

Як призма розкладає

Веселки кольори. 

А ти все веселишся,

Даруєш цілий світ,

Але чомусь - це не мені…

Далечінь

 

Мене болить, я терплю сильний біль,

Твоя душа так гучно стогне в муках,

що моє тіло відлунює в тобі ,

І віддзеркалюється міцно в твоїх кроках.

Здається нерв пустив у нас коріння,

І ми уже  - поєднані як струни.

Одна на двох для радощів причина,

Одна на двох - причина для отрути. 

І де між нами сотні миль розлук,

що навіть день і ніч перевернулись

Я відчуваю кожен порух рук,

Я щиро чую як печаль вернулась. 

І ти візьми і нагостри ножа,

Обріж нейрон, отой звʼязок між нами,

щоб ми могли впиватись радощАми.

Тебе я втратив

 

Тебе я втратив. Майже назавжди

Відвоювати твоє ніжне серце

Мені сьогодні вже не до снаги,

І навіть завтра я для тебе мертвий. 

Ти не моя. А чи колись була?

Чи був я твій в пориві наших страстей?

А вже тепер в тобі живе весна,

Весна надій, майбутнього фантазій.

Я вже здаюся. Ти їдеш туди,

Де я не вмію щось проговорити. 

Для тебе світ прозоро - чарівний,

А я стою, до смерти приреченний.

Я дуже хочу все перевернути,

Минуле взяти - і його позбутись,

Лише би ти лишилася навіки…

Я наче камінь...

 

Мов корабель потрапив мілИну, 

В душі розвій, і буря і шторми,

Вона мене колись, було, боліла,

А вже тепер затерлла - не болить. 

Я наче камінь, втомлений століттям,

Простий вапняк сотворений поліпом,

Бездушне тіло, втративши свій дух,

Безвольно дніє, втративши і слух. 

Не чує болю, радощі забуло,

Фальшиво плаче, і сміється так

Лише шоденно щастя імітує

І сірі дні перетирає в мак.

Собі стою, на серці наче пустка

Воно працює, та не відчуває

Все, що кожен з нас щоденно має.