Без тебе…

Без тебе смерть мене поглине люто,

без тебе тінь впаде, зімкне вуста.

Моє життя припиниться і тихо

заплаче скрипка на мінорнім ля.

Без тебе я немов порожній посуд,

без тебе тіло тільки збір клітин.

І хай гримить довкола грізний осуд,

в тобі одній - набір найкращих вин.

В тобі одній - пʼянкі пахучі трави,

всі найдивніші запахи весни,

і найдорожчі квіти від зими.

Без тебе світ - ярмо і стрАшна мука,

без тебе я напевно пропаду,

і смерть мне поведе попід руку

Цикл "Любов відходить"

Без тебе…

Без тебе смерть мене поглине люто,

без тебе тінь впаде, зімкне вуста.

Моє життя припиниться і тихо

заплаче скрипка на мінорнім ля.

Без тебе я немов порожній посуд,

без тебе тіло тільки збір клітин.

І хай гримить довкола грізний осуд,

в тобі одній - набір найкращих вин.

В тобі одній - пʼянкі пахучі трави,

всі найдивніші запахи весни,

і найдорожчі квіти від зими.

Без тебе світ - ярмо і стрАшна мука,

без тебе я напевно пропаду,

і смерть мне поведе попід руку

Покинь свою надію

Надію марну, зболену покинь,

він не вернеться, він минуле коло.

І залишається боротися й прожить

своє життя, а дике твоє поле

сльозами щиро, з відчаю полий,

віддай весь гнів і крик сумної долі,

і в тому місці зійде цвіт - полин

Як смертний знак, як памʼять твого болю.

Ти проживеш, воно в тобі пройде,

то не кінець земного існування,

коли втрачаєш зраджене кохання.

Любов не зрадить, не пекельно бʼє,

любов постійно і стабільно творить

усе що ти вважаєш як своє. 

Мельодія в тональности до - мінор

Засну в постелі, холодом сповитий,

ти десь далеко, в мареві нічнім,

ще не зумію день без тебе жити,

у ритмі залишаюся незвичнім.

А як же та обітниця в каплиці,

котру давали ми таємно вдвох?

Невже вона для тебе наче птиця?

Невже твої діла не бачить Бог?

В моїй душі звучить печальна меса,

десь у тональності на до - мінор,

Оце й усе, життя пливе в ігнор.

І тільки музика печальна виграває,

сопрано - голосом у моїй душі,

Кохання ж басом тихо затихає.

Туман байдужости

Туман байдужости між нас,

покрив обличчя, скроні.

А я недавно зігрівав

твої сумні долоні.

Минуло раптом кілька днів

між нас - стіна камінна.

Сказати слова не зумів,

щоб зберегти сумління.

Ти просто взяла - і пішла

у ніч тривожно - зимну.

І тут одразу поміж нас

туман крижАно - синій.

Я би хотів рознести млу,

тепло пустить у світло.

Але в байдужости помру,

Для тебе непомітно.

Не повірю

Твоєму слову не повірю більше,

твоїм палким вустам - нема довіри.

Такі думки мені лиш роблять гірше.

І відбирають у кохання сили.

Заманюєш і поглядом, і словом,

а вдругу мить - відштовхуєш у даль.

Я спантеличений і злий безмовно

роблю у безнадії крок назад.

О хаотичний рух у цім коханні,

броунівська любов на пів тонах

мені не млость дає, а дикий страх.

Це не стосунки. Це якась пітьма.

Я так втомився. Боже, о прости…

І цей тягар від мене забери.

Памʼятник тобі

Тобі я памʼятник в душі поставлю,

посаджу квіти, плотик накую,

впаду грудьми на мокру ще траву,

і заридаю, Бога попрошу

Аби він дав мені таку нагоду

тебе забути, забуття знайти.

І незважаючи на мокряну погоду

до амнезії впевнено прийти.

Я хочу тут лишити це кохання,

в могилі темній, схованій в кущах.

Її сховаю як прадавній жах.

І хоч любови було повні вінця.

Тривати в ній не було більше сил.

Ось це і є вінець мого кінця.

Я не зову тебе ніколи... більше...

Я не зову тебе ніколи,

імʼя твоє не шепочу.

Моє прокляття невимовне

я більш не марю зустріччю.

Мої гормони погоріли,

і серце бʼється як завжди,

і хоч буває раптово днина,

коли ввижаєшся мені.

Твоя ситцева літня сукня

в бузково - білих кольорах.

Її побачив серед дня,

а придивився - не вона.

Хоча і маревом прийдеш,

І хоч не жду тебе ніколи,

а серцю зараз не накажеш,

воно тріпоче як у школі.

Друг

«І просто друг» - сказала ти мені,

а я змирився з цим доволі швидко,

І поруч був, коли ти плакала вісні,

а як ти сонцем заплелась - далеко.

Я відступив, пішов собі у світ,

як восени у вирій йдуть лелеки.

Моя любов - була бліда як тінь

до твого серця їй було далеко.

А так буває часто у людей,

любов одного - вистачить на двох,

і кров кипить із дня у день.

Тоді стикаються у безсиллі руки

і від тенет так хочеться кричати,

щоб доля зволила обом кохати.

Ненависть

Я вже ненавиджу тебе!

В мені кипить пекуча злість!

Ти спершу закохав мене,

а потім втік, як звір у ліс.

Ти ніжно серце розкроїв,

розрізав скальпелем зі слів,

пройшовся в тілі ураганом

і відлетів над самий ранок.

А залишилась пустота,

порожнє тіло без душі.
На тебе я безмежно зла,

ти зміг все випалить в мені.

Ядуча суміш з почуттів,

любов і злість - переплелись.
і я не знаю чи по цім

я зможу жити як колись.

З надривом у голосі та серці

Лиши мене! Облиш! Покинь!
Іди в чужі краї, полинь!
І моє серце забери,

і душу - обпали!
Вже непосильно линуть дні...

Але хоч часточку душі?

лиши мені на спомин днів,
Я заклену мою любов,
додавши до частинки кров.

Мою кровицю, мою частку,
віддам без огляду, без частки.
Поділюсь всЕціло на нуль
щоби тебе хоч не забуть..

Та все ж не треба! Йди у пітьму,

до дідька чорного й злого,
ти вже забрав мого святого,
мого коханого, ясного...

Залишив мертве попелише,
золи масної чоний слід,
там де колись цвіли нарциси - 

тепер цвітуть кістками пні.

І все ж прошу, колись вернися,
я буду ждати, хоч усе

ти зміг так легко розвалити?
Але я все ж люблю тебе,

люблю й ненавиджу водночас.
боготворю, і проклену
той час, коли у моїх косах
блакитну стрічку пригорнув.

Ті славні дні мойого щастя,
Буду нести крізь буревій
І коси, сповнені нещастя,
і стрічку білу від надій.

Поклич мене

Поклич мене із раю свого,

верни мені чуття в душі,

Я вже замучився без того

п'янкого болю у журбі.

Заглянь в мої застиглі очі,

як у мерця вони мутні.

Я роздивитися вже хочу,

на сонцем оповиті дні.

Підняти згорблені рамена,

розправитися у плечах,

в руках відчуть як повна сила

у тілі пророста в ночах.

А в тих ночах - твої цілунки

безмежну силу додають.

Вони плекають, то не трунки,

вустами рани зцілюють.

І зараз я дивлюся в небо,

таке претемне як пітьма.

Тебе все кличу, бо потреба

моя в тобі не має зла.

Ти мій озон, моє дихАння,

у тобі мій безсмертний слід.

Я знову хочу те кохання,

котре жбурнув тобі до ніг.

Я все міг…

Я міг торкнутись, міг ще обійняти,

забрати смуток, усміх піднести.

Та я лишився наче стовп стояти,

мені лишалось встати, і піти..

Моя рука ще у твоїй долоні,

а твої пальці ковзнуть в далечінь.

Моя душа лишається з тобою,

моя свідомість - страж твоїх видінь.

Я вибрав щастя твоє, ні, не моє,

подарував хвилини та роки

в яких твоя душа буде в спокої.

А моя щезне наче денна тінь.

У глибині тривожних сновидінь

Аїда царство прийме мою тлінь.

Бруд, зима

Тепер і снігу дочекатись годі,

кругом дощі, болото і гнилі

лежать ще з осені брудні листки,

ховають землю від бруднозими.

І мої капці втоплені в багнюці,

пальто моє - промокле до кісток.

Я за тобою, йду, і без різниці

куди ти йдеш, який у тебе крок.

Ти в далині, ідеш за горизонт,

Мене лишаєш в повній однині,

і я зникаю в своїй самоті.

Надій нема, одна зчорніла смуга,

рубець в душі та спомин на вустах.

Вже вечоріє, і ліхтар погас.

Мені вже не вернутись

У твої сни - мені не повернутись,

твоє життя - закрите скрізь для мене.

А я так хочу хоч на мить зустрітись,

та обійняти, утопитись в небі

твоїх очей блакитних та принадних,

котрі освячують довкола себе,

усіх людей хоч трохи ще придатних

творити те, що ми добром зовемо.

І твоє серце, сповнене любові,

тепер мені у сні лише стрічати.

А може вже я змучився чекати,

коли ти звернеш погляд свій раптово

на моє все нужденне існування,

і тихим усміхом зметеш страждання.

Згадай же дівчино

Згадай же дівчино ті ночі чудові,

коли зустрічалися ми.

і я милувався твоїми очима,

а ти задивлялися в мої.

І весни співали, і літа гуділи,

і води піднялись у вись.

Майбутнє творити ми дуже хотіли,

скінчити разом свої дні.

Та літо минуло, із осені стало

заносити холод в душі.

Любов ти мою у вогні зруйнувала

і зникла у темній імлі.

І от я осінній сиджу тумані

не ім та все плачу собі,

ховаю свої почуття невеселі,

а ти все приходиш у сни.

Іди собі світом, від мене далеко

Та іншим світи уночі,

а я бездоладний неначе лелека

Полину в далекі краї.

У дальніх краях мабуть я загину

пропаду навіки вічні,

і в темну безодню заберу з собою

Усі наші сонячні дні.

Я не прийду більше у сни

Я хочу знати всі твої думки,

хоча навіщо, нащо це мені?

Я хочу щиро говорить тобі

хоча який, який у цьому зміст?

І це проблема, мука це твоя,

я то їду то знову повернусь.

І як тремтить в тобі тонка струна,

коли я знову в очі подивлюсь.

Собі я забороню проходити в сни,

у твої ніжні, щирі сновидіння.

Я лиш тривожу, раню спогади,

і не рубаю в глибині коріння.

Тепер твій сон - моє святе табу,

бо твоя рана - моя рана тіла.

Тому я більше в сон твій не прийду.

Гуркіт поїздів

Туман дороги, гуркіт поїздів.

ти відпливаєш до чужого краю.

Я провестИ у путь тебе хотів,

але не можу, я не дозволяю

собі отак зірватись та побігти,

тобі назустріч і твоїм чуттям,

моїм теплом твій холод обігріти

і стати центром нашого життя.

І повернутись в наші юні дні,

згадати щирі поривання серця,

коли щасливою тебе хотів

зробити майже через все життя.

Але стою на східному вокзалі,

тебе здалека в далі проводжаю,

хто - зна чи ще побачу твою синь

Промінчик

Погляньте - сонце бʼє,

воно у ваших віях,

тремтить, промінчик гріє

і спектр видає.

Воно фонтаном грає ,

і тішиться дитям

у хвилях вивертає

дарує нам життя.

Цей промінь навіть діє,

у бризках водяних

як призма розкладає

веселки кольори.

А ти все веселишся,

цілуєш цілий світ,

у променях та листі

комусь даруєш цвіт.

Далечінь

Мене болить, я терплю сильний біль,

твоя душа так гучно стогне в муках,

що тіло моє відлунює в тобі,

і віддзеркалюється в твоїх кроках.

Здається нерв пустив у нас коріння,

і ми уже - поєднані як струни.

Одна на двох для радощів причина,

одна на двох - причина для отрути.

І де між нами сотні миль розлук,

що навіть день і ніч перевернулись.

Я відчуваю кожен порух рук.

І ти візьми і нагостри ножа,

обріж нейрон, отой звʼязок між нами,

щоб ми могли впиватись радощАми.