Я бачив пекло

Пам'яті Андрія Дзеси... Завдяки твоїй жертві, я можу жити...

Я бачив пекло, мамо,

холодне пекло,

коли вода раптово 

з небес понесла

потоки вод нещадних

і тонни сталі,

а в моїх друзів вмиті

життя забрали.

І кожна частка моя

 наскрізь промерзла

Втонула з булькотом

В болоті мерзлім.

Лише щурі ганяли

по купах плоті,

Тіла ж в багні лежали

і запах смерті

мене раптово сильно

пронизав болем

а потім я лежу

в смертельнім ложі.

А поруч друзі спали

у снах безмежних.

Лише тривожні зорі

і холод темний

прийшов повільно, тихо

у сон завмерлий,

що навіть сонце й небо

давно померкли,

і ми для цього світу

цілком померли.

Трепет

Блідоньке світло місяця уповні

Лягає тихо поміж твоїх кіс,

Мою любов ці обстріли тривожні

Складуть покірно біля твоїх ніг.

Тебе розбудять може десь під ранок

Гучні удари, детонації ракет,

І ми почнемо наш безмовний танок

ПомІж страхом і трепетом сердець.

Зупиним час на мить одну щасливу,

Вогнем любові з-під блакитних вій,

твоїй прекрасних, шовковистих мрій.

І хай несуть ракети смерть миттєву,

не мають сил дістатися до нас,

бо ми не тут, для нас спинився час.

Vurrìa (Жадаю)

У кімнаті темній та холодній

тут колись світило ніжне сонце

самотній я і страх мене долає

і точить по краплині серце моє.

Боюся, ця хвороба подолає

не стріну я Неаполя

не стріну я тебе.

Жадаю тільки на мить

Знов повернутись у мій Неополь

чути твій ніжний спів

і звуки мандоліни.

Жадаю тільки на мить

знов повернутись, моя любове

аби тебе обнять

щоби поцілувать.

Ця згуба!

мене не полишає

Ця згуба!

вбива в мені життя

Жадаю тільки на мить

хоч на годину у мій Неаполь,

жадаю, жадаю, жадаю,

та я розп'ятий...

Пабло Неруда. Сонет 17

Переклад, автор Пабло Неруда, збірка "100 сонетів про кохання".

Я не люблю тебе як троянду зі солі, або як топаз,

Чи стрілу із гвоздик, що несеться з вогнем.

Я кохаю тебе як леліють найбільший свій скарб,

В таїні заховавши його десь між тінню і днем.

Я кохаю тебе наче дивну рослину без цвіту,

Що таїть у собі світло вже не розпущених квітів,

Від любові твоєї пітьма пробігає по тілу

В ароматі густому, що рветься угору в повітрі. 

Я кохаю тебе, ні коли, ані як, ані звідки,

У любові прямій, що гордині не містить краплинки

Я люблю просто так, бо не вмію любити інакше. 

Аніж так, де немає мене, чи тебе, чи назавжди.

Ми близькі, наші руки сплелись в моїх грудях,

Ми близькі, в моїх снах ти заснула на віях.

Estate (Літо)

Пісня Бруно Мартіно (Bruno Martino)

О літо,

ти наче теплі ніжні поцілунки

 ти спогад про кохання, що минуло,

яке забути серце хоче так.

О літо,

Ти сонце, що віддало тепле світло

Вечірній захід тихо дарувало

тепер мене випалюєш до тла.

Та зима прийде знову

опадуть всі троянди у окрузі

І сніг покриє землю білим смузі

А серце знайде спокій хоч на мить.

О літо,

ти дало аромати ніжним квітам

і нас зачарувало цим коханням

мене ж від болю змусило вмирать.

Така тривога, такі слова...

Така болюча до нестями ця тривога,

твої вуста її вливали до душі.

Такі пекучі до нестерпности слова,

Тепер несу в своєму серці крізь роки.

І не спиняючись на тихих переходах,

долаю бурі та холоднії дощі,

а на шкарублих вже потрісканих долонях

несу відбиток від білявої щоки.

Яка ж це доля нести образ ясних днів!

Тепло від пальців та білявість рук,

Що як відбиток від давно минулих мук. 

Тепер у мене є лише одна дорога - 

Порожній шлях, кросішная пітьма,

і світлий образ, намальований зі шкла. 

Цикл "Метастази кохання"

Сьогодні ти сумна

Сьогодні ти сумна і напів сонна,

Прийшла на офіс до свого вікна,

Холодне крісло обійма волосся

Гаряча кава руки зігріва.

Отак потроху сили наростають,

Гаряча хвиля зрушує думки,

Оці проблеми ще не уявляють

Кого в борні одержали вони.

Завзяття твого вистачить на сотню,

Твоя робота - мов щасливий знак,

І Боже збав коли твою дорогу

Перейде той, хто не працює так.

Тебе щоранку мовчки розглядаю,

Топлюся тихо у твоїй красі,

І так наївно мов дитя кохаю.

І так шкода, що квітнеш не мені.

Холодна, волога осінь

Осінні дні, наповнені водою,

волога дише з кожного кутка,

холодний дощ повільною ходою

крокує сміло до мого вікна.

І зазирає у порожню хату,

Його стрічає лиш пітьма одна. 

Тепер стоять порожніми кімнати,

В яких колись сміялася краса.

Вони не будуть відчувати сонця,

зсіріла тінь впаде на чорний стіл,

і не здмухне зотлілий з часом пил.

Все що минуло і пішло у безвість

не повернеться до кінця віків,

і не пренЕсе всім важливу вість.