На новий рік зазвичай пʼю
Вино з корицею духмяне.
Я до ялинки не піду,
Не хочу стріти бидло пʼяне.
Бруківкою собі піду
Ніде нема і тіні листя
Болото й бруд вже так розкисли
Що їх прибрати не вдається.
А серце своє я прибрав
Від тіні болю і турботи.
Любов далеку закопав,
Поставив памʼятник в скорботі.
І я писати більш не буду
Вірші свої. Давно не вірю,
Що цими рифмами зумію
Тебе прийняти в свою душу.
Над ранок зорі гаснуть,
Лише мороз тріщить.
Господь крокує тихо,
Між заспаних хатІв.
Із радісним вертепом
У колі дітлахів,
Господь крокує тихо,
Під затишком вітрів.
Зі снігом білим - білим
У хуртовині снів,
Господь крокує тихо
До праведних родин.
Господь крокує тихо.
І ось вже він прийшов
Принісши всім любов…
На вечір сонце примерзає
Прозоре небо - без вітрів.
Святвечір тихо наступає.
Я мак змакітрити хотів.
Мочити радісні родзинки,
Куті зварити пів відра,
Горіхи лущити на кухні,
І ждати світлого Різдва.
І я зроблю страви ледь пісні,
Запалю свічку на столі.
Почну вечеряти без тебе,
І котик сяде на стільці.
Мене не мучить ця самотність,
Господь до мене вже прийшов
У серці, де живе любов.
Ти нині їдеш закордон
До тата, мами, брата.
А я лишаюся один
Самотньо ждати свята.
Напʼюсь вина, заляжу спати.
Мабуть підхОпив грві.
Мені нема чого вже ждати,
Лишився засмуток мені.
Які то можуть сподівання
Мене чекати за цих днів?
Я все живу в тремкім чеканні
Завершення воєнних дій
Вже третій рік чекаєм дива
Очікуєм кінець війни,
А Бог предвічний все мовчить…
А нині запах твій квітковий,
Неначе вже весна прийшла.
І перші цвіти манять бджоли
І з котиків листки стирчать.
Весна далеко ще між нами,
Холодний вітер завіва.
Сьогодні ніч найдовша стане
І день короткий пожира.
А ти прийшла - і освітила
Холодну бУденність мою,
Змела гріхи, ти освятила
Щоденну сповідь непросту.
І це зробив квітковий запах.
Його вчуваю повсякчас
Хвилину кожну, кожен час…
Ти нині пахнеш апельсином,
Зі смаком цитрусу волосся,
Вуста - натерті мандарином,
А запах тіла - як колосся.
Я в них пірнаю як у море,
Тону всеціло, без остач.
Я потопити хочу горе
І в океані потопать.
Тонути довго, майже вічно,
Торкатись найтонкіших струн
У апельсиновім волоссі
Я майже дна не досягнув.
Бо цитрус кислий, вітамінний,
До мого носа аж кричить
«Вона як шкірка апельсину,
Її не можна не любить!».
Мов білий листопад
Іскриться всюди сніг.
Він падає до ніг
І пригортає нас.
Сніг прикидАє слід,
Який лишаєш ти,
Кладе на мокрий лід
Веселки кольори
А ти і далі йдеш
З прискоренням значним,
Летиш від мене геть
Маршрутом незвичнИм.
Стою я і вдивляюся
І подумки прощаюся.
Їду, й не обертаюся.
Важкі гілкИ сосни
Неначе із плодами,
Звисають за вікном
Заметені снігами.
Гілок голубизна
Приваблює тумани,
А музика Шопена
Запрошує до кави.
Швейцарія, курорти,
Навколо білі Альпи.
Дивлюсь на натюрморта
І шепочу вустами.
«Навік, навіки разом.
Ми створені для пари».
От тільки я в Щвейцарії,
А ви - десь на Багамах…
Вже сьомий день спливає тихо,
Без гУчних фраз, дрібних сварОк,
Ми розійшлися і без лиха
Те розставання відійшло.
Різдвяні свята скоро будуть
Я заховаю біль образ,
Піду селом, зайду на цвинтар
Згадаю родичів не раз.
Мені цікаво чи любили
Колишні люди так як ми?
Чи вечорами не тужили
За долі втрачені свої?
Хрести мені завиють вітром
Луною тиша промовчить
Що ж. Треба далі жить…
І я закрив цю книгу знову
Перегорнув важку сторінку
Ми мали довгую розмову
І розійшлися, як навіки.
Думками був я біля тебе
Ночами інших пригортав
Щодня благав безмовне небо,
А страх мій в мозок проростав,
Що не побачу вже ніколи
Очей твоїх синЯву милу,
І твоїх губ барвисті згини
Назавжди втратив. Я загинув…
Ні! ця сторінка не остання
Вона пролог, не епілог!
У спільній долі існування.
Такий морозний, зимний ранок,
І лід рипить попід ногами.
Я через місто з молоком
бреду холодними снігами.
Я наче Амундсен в морозі,
південний полюс підкоряю.
Сміюся тихо, певно знаю
мене зустрінеш на порозі.
І я не знаю чи привітно,
А може злісно та із криком,
зустрінеш холоди знадвору
і вістуна - мене змерзлОго.
Та не боюся твого крику
У мене своє в голові.
Ми вже вже давно такі далекі
Немов у всесвіті вогні.
Ти мило вчора вИмкнулась,
Лягла на пОдушку - й нема,
А зранку спробуй добудись
Вже діти кличуть «Ма-ма-ммаа!»
А мама спить, її нема,
Вона провалена у сон.
Дзвенить на рОзрив телефон,
І я сиджу, милуюсь знов
Твоїм притоптаним волоссям,
забитим в подушку м'яку,
Склепінням твоїх вій тендітних
розчесаних природою.
І хочеться тебе збудити
та не наважуюся ще
твій сон тендітний розвалити.
Послання апостола Павла до Римлян, розділ 7, вірш 3
"Хай чоловік віддає належне жінці, так само й жінка - чоловікові.".
Я серце твоє візьму в руки,
Ти лиш не бійся, не розбʼю.
Візьму різці тонкої групи,
На ньому імʼя вирізблю.
Гравюра імени мойого,
Покрита кров'ю та слізьми,
Різцями глибоко наколю,
і залишуся назавжди.
Твоїх поранень я не зраджу,
Я буду зцілювати їх.
Тобі вручаю я повагу
І повну пригощу надій.
І з іменами на серцях,
Ми помандруємо у вічність
Наш спільний рай причепурити.
"Любов - довготерпелива, любов - лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
Любов ніколи не переминає. Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть, знання зникне".
Це я тебе обрала,
Поміж мільйонів інших,
Тобою веснувала
І зимувала спішно.
Ти проростав глибоким
Корінням в мою душу,
ВрізАвся мов неспокій
У муки, мрії, думи.
Я тамувала спрагу
У сурогатах долі,
Топила цю зневагу
У чарці алкоголю.
Я майже все забула,
Життя плило по колу.
Мов блискавка мигнула -
І ти зʼявився знову
Тепер ти мій навіки!
Різьбяр мойого серця.
Огранений сльозами
І подихом безсмертя.