Афродіта

Нечемний вітер у її волоссі,

яке чомусь минула сивина,

творив дива, а може то здалося,

можливо то фантазія була?

Вона стоїть, неначе Афродіта,

котра з піни на березі зійшла,

і гострі скелі, променем зігріті,

приймають світло, що несе краса.

Вона ступає на пісок вологий,

не просто йде, а понад хвиль пливе

і силует, немов напівпрозорий

легка вуаль у променях несе.

Вона все далі, розчинилась в сонці,

вечірній промінь осліпив мене,

І я стою, а у моєму серці

важкий пісок, і море голубе.

Віддай мені

Віддай мені тривогу днини

Вкласти біду до моїх рук

Лише тобі доступні сили,

Котрі пришвидшують мій рух

Бо тільки ти у світі здатна

Побути музою мені,

Моя любов, моя розрада

І теплий шепіт у душі.

Цикл "Діалоги з монологами"

Ціхо, слухай

Тебе візьму за ледь прозору руку,

пройдемось тихо під склепінням зір,

ти помовчи, лише тихенько слухай

тебе введу у свій химерний світ.

Він дуже дивний, майже фантастичний,

Таких мабуть немає на землі.

У ньому все минуле, старовинне,

яке стрічав на свОєму путі.

Я розповім про Баха та Вівальді,

котрі змінили музику в мені.

А потім мову заведу про книги

і про картини, і про повісті...

Ти знудишся і зрештою підеш.

І буде це сподівано та звично.

Мабуть мені призначено таке

І до кінця самотньо все прожити.

Ти просто йди, я плакати не буду,

Який бо плач, усі кудись їдуть,

Когось зове у путь далеку муза,

Комусь життя мʼяку покаже путь.

А мій уділ - самотня все цікавість,

І сотні книг, що стосами лежать.

Піду зварю флетвайтової кави,

На твою честь запишу ще вірша.

Ціхо, слухай

Тебе візьму за ледь прозору руку,

пройдемось тихо під склепінням зір,

ти помовчи, лише тихенько слухай

тебе введу у свій химерний світ.

Він дуже дивний, майже фантастичний,

Таких мабуть немає на землі.

У ньому все минуле, старовинне,

яке стрічав на свОєму путі.

Я розповім про Баха та Вівальді,

котрі змінили музику в мені.

А потім мову заведу про книги

і про картини, і про повісті...

Ти знудишся і зрештою підеш.

І буде це сподівано та звично.

Мабуть мені призначено таке

І до кінця самотньо все прожити.

Ти просто йди, я плакати не буду,

Який бо плач, усі кудись їдуть,

Когось зове у путь далеку муза,

Комусь життя мʼяку покаже путь.

А мій уділ - самотня всецікавість,

І сотні книг, що стосами лежать.

Піду зварю флетвайтової кави,

На твою честь запишу ще вірша.

Глибоко дивишся на мене

Ти знову дивишся на мене так глибоко,

що я не можу погляд відвести.

Твої слова звучать немов пророцтво

в якому всі змішалися думки.

Ти пожираєш мій безвольний мозок,

мої думки заплутуєш в очах,

і я дивлюсь та тебе так безвольно,

я потонув у синявих морях.

Ти вириваєш душу з мого серця,

І не даєш дихнути навідліг,

я помираю без твого нашестя

в моє життя, без тебе знову зліг.

Тепер я хворий без твого волосся,

ти так глибоко проросла в мені,

що вже нема від тебе відвороття,

ти не підеш, бо смерть прийде тоді.

Тож я прошу - посидь побіля мене,

і теплу руку на чоло клади.

Я оживу, і буде синім небо

в твоїх очах, які даруєш ти.

Блаженство

У тихий час, коли мелодія звучить,

побудь моїм щасливим дивом,

не стань проблИском сонця лиш на мить,

але спинися зі щасливим словом.

Не будь як кара, що зійшла з небес

на мою сиву, зсиротілу главу,

ти краще стань святим отим єлеєм,

що знаменує мою тиху славу.

А будь вогнем, що сходить під дощем

І в різних мовах буду говорити

Відкрий в душі зотлілий досі щем,

Щоб я нарешті міг тебе любити.

І в цім чутті, наповненім блаженством

Тобі дарунок щирий принесу

Маленький цвіт мойого нескінченства,

Любові плід у лоні народжу.

Побудь моєю, побудь моїм…

Побудь моєю гаванню

Навіть тоді, коли пахне повінню,

Навіть у дні, коли треба якоря

До тебе прийду за правдою.

У години страшного неспокою

Коли злість налітає наскоками

Будь моїм заспокійливим,

І тоді я зроблюся замріяним,

Поведу тебе крізь віяння

На ранок із сонячними проміннями.

І дійдемо ми до дерева,

Що самотньо стоїть над полями,

Овіяне роками та вІтрами

Сльозами кохання омитими…

Ось тут під кронами старезними

Я тоді розкажу із прикметами

Про любов мою незвідану,

Таку дощовику, несподівану.

Тож прошу ти побудь

Моїм спогадом стань,

І гаванню океанною будь

Хоч годину лишись,

Допоки мій дух

Не злетить вгору, де мліє пух.

Прощання

Твої думки тривожаться і плачуть,

Твої слова набрали гіркоти,

Не кажу, шо вже мені не важить

Усе що маєш десь у серці ти.

Я просто щиро це не розумію,

Твоїх думок, і твоїх почуттів

Тому тепер без тебе я зумію

Відчути все що я давно хотів.

Дістати волі, радість та щастя,

Не знати горя, крику та плачів,

Без тебе навіть зеленіше листя,

Тепер одержу все чого хотів.

Не варто

Не варто тривожитись марно

І мчати кудись в далечінь,

Мій потяг сьогодні останній

ПовЕзе у даль мою тінь.

Не треба в сумяття впадати,

Ламати руками дощі,

Мій потяг гуркоче завзято

Долаючи шлях від землі.

Не треба в ридання впадати,

І зводити крик до небес,

Душа наче річка в загаті

І я у тривозі вже щез.

Не треба ридати, наразі

Лиш мить пригадай ще хоч раз.

Як ти у великій повазі

У пригощаю щастя пила.

Не треба слів

Не треба слів, коли мовчать вуста,

Не говори, лише віддай тепла,

Коли піду туди, де смерть панує,

воно мені, мабуть, житя врятує.

Не забоюся йти в долину тіні,

ти бо зі мною, моє ти спасіння,

і навіть там, де світло вже немає

твоя любов із пекла визволяє.

І не питай чому я не благаю

Про твою милість, що миліша раю,

ти вже дала найбільше з - між людей,

свою любов, що рветься із грудей.

Ти просто дихай, і даруй тепло,

бо там де йду його нема давно,

і пам'ятай, якщо я не вернуся

з тобою в серці я не забоюся.

Бо ти у мене щирий оберіг,

і до кінця його в собі зберіг.

Не забоюся йти в долину тіні,

ти бо зі мною, моє ти спасіння.

Сон

Сьогодні ти мені раптово снилась.

Неначе стрілись в перехресті днів.

І ми удвох за руки так схопились,

що розірвати вже ніхто не міг.

І ми пішли так рвучко та сміливо

крізь гурт людей, стовпотворіння міст,

Шукати те, що тишу приносило,

знайти отой правдивий, вічний зміст.

На цьому місці я зірвався з ліжка,

затерплі ноги звісив та упав,

І стало трохи, трішечки ще гірко,

Я не зуміс слова тобі сказать.

Нехай слова невимовлені зрання

Нехай думки, які живуть в тобі

Колись у сні згадають про кохання

І принесуть солодкість уві сні.

І дощ і вітер

Тобі скажу, тобі признаюсь щиро

А десь творі падають дощі

І хоч слова звучать так несміливо

В моїх думках лише твої пісні

Дише твій голос, вмитий чарівничо,

І милий погляд, скраплений вогнем,

В моїй душі дощі летять невпинно,

У супроводі під тривожний Щем.

Так дуже мулько, доля ця жорстока

Вона мечем висить на волоску

І ти така тривожно - сумовита

Вже не чекаєш прийдешню весну.

І ми німі, а парасоля мокра,

Пориви вітру геть змокріли нас.

Подай мені свою холодну руку

Подай і хай тривожить час.

Нехай йому буде все небайдужим

Нехай для нього важить головне

Сьогодні ти будеш мені не другом

А станеш щастя, щастям неземним.

Моє...

Моє вікно, заляпане дошем,

Моя душа - немов пуста безодня,

Моє життя сховалось під плащем

чужих бажань, і власного безволля.

Мій тихий дім, що лише пустотою,

Стара підлога зрипує тихцем,

І за вікном не стримує погоду

То так весна іде до нас з дощем.

А я лежу, я тихо помираю,

В мені потреба говорить тобі

Усі слова, які я тільки знаю,

Усі думки, що в голові моїй

Лише тобі у спадок залишаю,

Лише для тебе вони мають зміст.

Мене почуй

Тобі скажу оці слова несмілі,

Ти зрозумій, не відкидай мене.

Я хоч в літах, але такий незрілий,

мені так важко видусить оце.

Я довго ждав погожої години,

Чекав моменту знов і знов і знов,

Але тепер я буду говорити

І розкажу про всю свою любов.

Про мої сни, в яких ти поселилась,

Про світлий образ зліплений в мені

І про найкращі, найсвітліші дні.

Ти почекай, не мій перебивати,

Я дуже хочу все тобі сказати

І потім вічність ще тебе кохати.

Ти - спокуса

В тобі моя спокуса.

Ти знаєш добре це.

Тому я трохи злюся

і не дивлюся в лице,

Іду та сторонюся,

вітання рідко шлю,

Тебе я вже боюся,

бо ти не йдеш зі сну.

В тобі мої бажання,

нестямності такі,

що навіть від тортурів

не скажу їх тобі.

Вони бо надто дивні,

і пристрасно - чумні,

оці мої бажання,

тілесні, голосні.

Спокусо ти русява,

блакитно - голуба,

дивлюся я на тебе

і серце ожива,

моє вже хворе серце

скоріше все біжить

аби тобі принести

хоча б хвилину, мить,

в якій ти посмієшся,

забудеш сум та біль,

а може й не вернешся

у світ, де тільки цвіль?

А може ти зумієш

перевернути дно,

і у саду розквітнеш,

в який зову давно.

Навіщо я тобі?

Навіщо я тобі?

Мене ти не чекаєш,

Не ждеш у темну ніч

Сховавши свою злість.

Навіщо я тобі?

Коли ти не пізнаєш

Мій стомлений акцент

Опісля дня боїв.

Навіщо я тобі?

Ти можеш і сама

Прикрасити свій дім

У світлі кольора.

Навіщо я тобі?

Мій грубий і вмілий

Характер наче міль

Зжирає твою тінь.

Навіщо я тобі?

Я злий, недосконалий,

Гординею сповненний

Маленький чоловік.

Тобі я не потрібний

Ти можеш все сама,

Як вітер на подвір'ї

мете пусте сміття,

Так я у твоїй долі

лише пусте ім'я.