Мені тебе бракує

Твоїх ночей мені бракує дуже

І тіла, котре сповнює моє.

Та я один, я за тобою тужу

Твоя могила - заховала все.

Тепер я в тузі, я страждаю люба,

Це так раптово нам прийшов кінець.

Ти у труні, і вся моя натура

Лежить в землі. Життю мого вінець.

І це безсоння, і тривожні стани,

Коли не знаєш де правдиве щось.

Мені страждати тільки залишилось.

І я не знаю чи буде ще сили,

Терпіти далі цей фізичний біль. 

Скоріше б смерть. Кінець земних надій. 

 

Зазирни у весни

Мені у весни зазирни,

Пройдися полем давніх мрій,

Поринь у сутінки журби
і наче сонце засвіти.

Полинь над бОлями зими,
рукою щирою зціли

те що болить мене завжди,
прошу, благаю - зазирни,

У долю знищену мою,
в мої тужливі поривання,

ти нагадай що є коханням,
щоб я згадав слова: "Люблю"...

Але не прИйдеш, проминЕш,
У тіні іншого заснеш,
Мені лишається лише
Маленьке пиво й канапе.

Втопити в ньому свою злість,
і біль втопити, як колись
уже не буде більш ніколи.

І я помру в руках у долі..
 

Крізь століття

На вічну памʼять офіцера, морського піхотинця Андрія Кузьменка

І через тисячі століть,

Коли земля впаде на сонце,

Я зможу наче мимохідь

Війнути вітром у віконце.

Крутитись віялом в дворі 

На вітряку мойого сина,

Майнути швидко і вгорі

Дощем пролитися на ниви.

Маленький янголом прийду

У сни твої, моя кохана,

Візьму і витру ту сльозу,

Котра завжди приходить зрання.

Мене нема, та поруч я,

Невидимо молюся Богу

За тебе, та дітей життя 

Віддав свою душУ убогу.

На віки вічні, нескінченно,

Моя свідомість при тобі.  

Поки стоїть над нами небо

Живи життя, а спи - у сні. 

Атака на місто

Гудком гуде сигнал тривоги.

Шукаєш в хаті дві стіни.

Нервові діти бʼються двоє

Відбій чекають, хочуть в сни.

І ти розпатлана дрімаєш,

Раптово згадуєш мене. 

Боя далеко, з того краю

Де зло на нас потужно пре.

Не можу зараз захистити,

Тебе, дітей уберегти. 

Я можу тільки духом бути,

З тобою бути подумки.

І моя варта вже скінчилась,

Я зміг зробити те що міг - 

Віддать життя на Божу милість

Та й поборотися я встиг.

Тепер лише на твоїх плечах

Маленькі діти і батьки. 

Твої згорьовані, старечі

Маленькі плечі матері. 

На смерть коханої

Я бути обіцяв навік з тобою,

Оберігати все твоє буття,

Але ось ти лежиш перед престолом

Тепер ти частка світу забуття.

Ми так хотіли разом старість зріти,
Піти у гори, і забутись там,

І сходи сонця разом зустрічати

І захід дня у сутінках прощать.

Тепер я сам, як птах з одним крилом,

Політ у небі - вже не моя доля.

Тепер й довіку - я землі створіння.

Ходжу нестямно, часто забуваюсь,

То заридаю, то сміюсь без слів.

Мені так треба пережити біль…

Біла пустеля

Куди не глянь - довкола тільки сніг,

Як молодої чистий білий вЕльон. 

Немов вуаль покрила чорний світ,

Щоб білизна сховала ту каверну. 

Оту слабку частину у легені,

Що захворіла дико та нестримно,

Та убиває тіло з дня на день

Працює в тиші, пʼє життя невпинно.

На білий саван кров паде моя 

Нутро виносить гниль на чистоту

І забирає часточку живу. 

У мене смерть стоїть поза плечима. 

А навкруги сліпуча біла мла

Вона прикриє моє біле тіло…

 

Я колись прийду...

 

Прийду до тебе на весні,

У цвіті маків червонястих.

Промінням блисну по лиці

І по очах блакитно сяйних.

Веселим пташком прилечу,

І на руці вцілую дзьобом.

Волошку - квітку принесу

І притулюсь до тебе лобом.

І ніжним джмелем пролечу ,

І заплетусь в твоє волосся

Ні, не лякайся, не вкушу

Тобі на мить оце здалося.

І цього дня, хоч я загинув,

Тебе буду оберігати. 

Лише прошу - спинись ридати.

Печаль

 

Печаллю серцем обпекли,

Із горем трунок підмішали.

Я вам писав усі вірші,

Тепер кінець - настав світанок...

І я пішов в чужі світи.

У грудях камінь - ні, не серце,

А з вами всі мої думки,

І з ними я стою на герці.

У боротьбі за волю душ,

У шалі пекла та небес

І від поранення я щез,

Пішов у засвіти, заснув.

І там у вічному спочині,

У темряві землі

Ви сяєте в мені.

Смерть

 

Смерть - не кінець

Лише початок,

Пролог життя, не епілог.

Земного шляху то вінець,

Провістя вічного, святого,

Як провіщає вічний Бог.

Реквієм

 

У чорному вона стоїть,

Любов свою оплакує.

Ні, не сльозами омива,

А поглядом заляканим.

В труні лежить її життя,

Безмежні мрії, сподівання,

Все те що крізь життя несла

І що чекала понад ранням.

Крізь всі роки, крізь місяці,

Той погляд світлих ясних віч

Їй снився він, коли в руці,

Були і день і світла ніч.

Тепер лиш плоть лежить в труні.

Душа пішла у ті світи,

Де їй закрили всі путі.

Заповіт

 

Коли помру, то одягни

Сорочку вишиту мені,

А на могилі простягни

Земляно - чорні рушники.

І не сумуй, та не тужи,

Не побивайся сильно,

Я біля тебе, під грудьми

Вистукую повільно.

Я на плечІ шепочу щось

Так тихо і розмірно

Ти лиш прислухайся, І ось - 

З тобою я безмірно.

На віки вічні, до кінця,

Я буду із тобою.

Надійся, вір і памʼятай,

Наповни світ любовʼю.