Втомлений погляд

Дивлюся довго в очі повні втоми,

А погляд ніжний і водночас сонний

Ще кілька митей - і підеш туди,

Куди щоночі я приходжу - в сни.

Я не питаю, не прошу прийняти,

Лиш огортаю саваном тоді,

коли вночі ти можеш тихо впасти

і загубитись у кромішнім сні.

А те провалля - наче чорна дірка,
її тяжіння сильне та терпке,

Вона все прагне затягти тебе.

Ти не турбуйся, я тебе врятую,

схоплю за руку, витягну на світ

Тебе не лишу на з'їдання тьмі.

Нічне марево

Моє плече ти знов стискаєш міцно,

Твоє волосся всюди розляглося,

І цей тягар для мене непомітно

Зігрів темлом, що тихо розлилося,

У все моє щоденне існування, 

у кожне подих і у кожен рух.

Ми щось одне, єдине поривання,
що видає весь симфонічний звук.

І як тепер мені без тебе жити?

Як не забути подих твоїх рук,

котрий давно щоночі вперто сниться?

І сон подібний я не відганяю,

Його щоночі з трепетом чекаю,
щоби забутись у тисячах розлук...

Ти - моя музика

Ти знаєш добре, що звучиш в мені,

Тривожним дзвоном тихого кларнету,

А потім скрипкою палкою у вогні

стрибаєш ніжно нотами секстету.

І я так мило співи відчуваю,

Мені аж хочеться тобі вторити.

Але я вчасно, вчасно замовкаю,
Мені приємно в суголоссі жити.

Тебе приймаю, музико моя,
мій світлий промінь в темряві людей,
звучи в мені ще голосом пісень.

Тоді безсмертним стану навіки,

бо голос Бога у тобі прийшов

щоби мені аж до кінця радіти.

Твій ніжний сум

Твій ніжний сум торкає моє серце,

Погаслі очі сердяться вогнем,

Сльоза твоя ледь до землі торнеться

Вона мені, вона пече мене.

Вікно мовчить, і дивиться на тебе,

у ньому відблиск твоїх щирих мук,
І що мені тепер зробити треба,
щоб ти не рвала в крові рук?

Я можу взяти і по нотах грати

величну музику з твоїх долонь,
і голову сховати поміж скронь.

Я скоро йду, мене до смерті звуть,
Ти лиш не плач, і слухай співи вуст,

котра тече в повітрі наче ртуть.

Мене болить твоя задума

Мене болить, болить твоя задума,

Дивлюсь в обличчя - там одні думки.

Чи то так біль дзеркалює зажуру?

Чи може щастя лунко так звучить?

Не можу знати, ми не надто блИзькі,
Але ж чому тоді між ребер біль?

Чому мене засумлює так близько?
Чому я йду, немов вдихаю цвіль?

Що відповісти - я собі вже знаю,
Оці питання - мов лідокаїн,
Приймаю їх, щоб серце заніміть.

І вже не знаю чи на довго стане

щодня звертатись до анестезії,
а не звільнитися і віддатись мрії.

Кохати

Кохати вас - найбільша Божа милість,

А ви нестарпна - злости джерело. 

Скажіть чому в мені росте ненависть 

і наповняє все моє єство?

Скажіть навіщо ваші ніжні муки?
Навіщо ви розпалюєте ґніт,

котрий ще довго буде догорати

і з нього може розпалитись гнів?

Але водночас - я у насолоді,
І до вподоби ваш чудесний кпин,

котрий даруєте із дня на день.

Я майже певен - це лише початок,
Це тільки перші кроки в майбуття,
вже звідки нам не буде вороття.

Мій осуарій

Віддай мені частинку твого серця, 

Додай до нього часточку душі.

І може вже тоді в мені озветься 

Все що померле, неживе в мені.

Я дуже хочу знищити каміння,

Розбити груди на дрібні шматки,

В тобі плекаю пристрасну надію

Мій осуарій все - таки знайти.

І помістити в нього це кохання,

Його сплекати, в люди вивести,

І вже ніколи пустку не долати.

А потім крила виростуть у нас,

Ми відірвемось від земної сили

Щоби не бути нещасливими. 

Я знаю

Чи знаєш як я знаю,

Що любиш ти мене?

Твій погляд на прощання 

Мені говорить все.

Він спалює жагуче,

Торкається низин,

В які я вже боюся

Спускатися один. 

Цей погляд вогнянистий

Спалахує на мить,

Та він говорить більше

Аніж мільйони слів. 

Здається, що мовчанка

То краще ні слова. 

У ній все дуже ясно, 

В ній - загадка зла.

То ж рота я затулю,

Не вимовлю ні звук. 

Махну прощально перстом,

Махну, торкнувшись рук. 

І піду в невідомість,

У спокій вечорів.

Добраніч, мовчазливість

Солодких, ніжних снів. 

Ти - не минаєш

Ти не минаєш. Ти - в мені,

Неначе хмара в яснім небі,

Твій силует пливе ві сні

І очі світяться шалено. 

Ти не минаєш. Ти як тінь

Покрила душу, зжерла тіло,

Мені й боротися вже лінь,

Бо ж переможеш неодмінно. 

Ти не минаєш. Ти як вогонь,

Багаття ніжне та рухливе,

В той час коли сиджу як слонь,

Воно мандрує моїм тілом.

Ти не минаєш. Ти вода

Мене очищуєш напевно. 

У мене мокра голова

І я пірнаю так блаженно.

Ти не минаєш. Ти любов

Тобою можу світ звершити.

Я насолоджуюсь тобов

І годі щось із цим робити.

Коштовність

І без прикрас та привілеїв

Для мене ви - найбільша цінність.

Чомусь думки колись леліяв,

що ви для мене - випадковість. 

Тепер я вже напевно знаю - 

Ви мій трагічно - світлий фатум,

Собі, мабуть, не уявляю

Мені без вас як існувати?

 

Трагічно пізно ми зустрілись

Та світло стало аж тепер

Коли від погляду воскрес.

І в пізню осінь літо може
прийти хоч трохи, хоч на мить,
щоб зиму зміг я пережить.

Зимова спека

Мене пече нестерпна спека в серці,

Вогонь горить і навіть не згаса,

А я беру гарячий лід у серпні
І переношу в січень й холода.

Мене болить, і біль оцей взаємний,

Тебе також наповнює огнем.

Моя любов, костер палкий, таємний

немов напалм випалює усе.

І тут камін дрова оближе щиро,
моя щока розпашиться від слів,

котрі тобі так палко говорив.

І після слів - візьму у руки долю,

Піднесу пасмо стомлених вітрів
і заплету тобі сплетіння снів...

Короткі зустрічі

 Прощатися нам легко,

Стрічатися - так важко

Біжать скупі хвилини,

Крадуть частини щастя,

Від нашого дрібного 

Швидкого існування

Ми хочемо значного, 

Ми хочемо - кохання. 

Ми часу не марнуєм, 

Швиденько проживаєм,

Століття в насолоді

Що втиснені в хвилині.

І день життя такого 

Замінює квартали. 

Втрачаєм лік у тому,

Чого так сильно ждали.

І вже раптово стане 

Світанок наш останній,

Ми плачемо бо хто - зна

Коли отак спроможні

Ми будемо зустрітись,

І віддавати ніжність

В потоці невагомім,

Сплатити у любові.

Природність любови

У твої очі задивлюся,

З очей блакиті зачерпну,

Рукою по щоці торкнуся,

Пʼянке волосся пригорну.

Візьму тонку холодну руку,

теплом від своїх рук зігрію,

ОдЯгну маску і перуку, 

Тепер розважити посмію.

Зробити зможу все, коли

Яскравий сміх і щирий голос

Єлеєм виллєш на мій волос. 

А це і є любов святая. 

Вона мов зліпок із рослини

Росте без ясної причини. 

Вогонь

 Вогонь пала довкола нас,

Душа і тіло загорілись. 

Вважали ми, що він пригас,

Та схоже все лиш затаїлось.

Як вправний злодій уночі,

Приходить тихо та без шуму,

Так цей огонь в твоїй душі,

Пробив дорогу в хмарі диму.

І перекинув моє серце

Розніс ущент, на попіл звів

Мої думки, розумні сенси, 

Усе, що трепетно беріг.

І ось палаю вже цілком,

Без вийнятків, та без обмежень,

Я не зумів, і не зборов

Моїх границь із купи застережень

Вокзал і фронт

 

Що нам судилось в цій тяжкій війні?

Чи може щастя бути серед смерті?

Я на вокзалі, далі тільки фронт,

І лютий ворог лізе весь у крові.

І я уже чекаю наших стріч,

Не дуже хочу лізти в люту січу,

Але хто зна чи зможемо ми бути,

Якщо програєм і зламося тут. 

І ці короткі зустрічі - прощання,

Мене тримають, мрію бережуть.

Я все чекаю, я усе борюсь.

І шлю тобі мої палкі листи,

В думках і слові, в телеграм і вайбер. 

Їх збережи, читай на похоронах…

Екосистема

 

Ми стали одним цілим.

Отим всесвітом неділимим,

Про який писали всі поети

А художники малювали портрети. 

І нелегко два світи звести

У кожного свої екосистеми,

Але ми зусиль доклали

І менш - більш катаклізму уникнули.

А тепер починається найважче

Як побудувати краще?

Як наважитися на прекрасне?

І чи зможемо піти туди - у неймовірне?

Та чи варто зшивати те, де добрі слова,

Заміняють дивовижні лобові відчуття?

А на це у мене відповіді нема…

Відповідь надасть саме життя…

Камінчик

 

Малий камінчик впав до моїх рук, 

а то сльозинка пада з твоїх вій.

О скільки мук, тобі судилось мук,

а я стою і ловлю їх, а свій

тривожний смуток я назву сумним.

Мені з ним жити, в ньому існувати,

не поділюся болем я ні з ким,

бо мій це вибір - серце визволяти.

Те твоє серце, зболене вогнем,

І від ненависті ще ненавИсне

Бо ти мій хрест, малий сумний ти звір,

І лід у серці треба розтопити. 

Тоді і сльози будуть як у всіх,

І лід водою від тепла постане,

а ти підеш у сяйві голубім

І принесеш зелені буйні трави.

Степи

 

Я вас хотів серед пахучих трав,

Де ковила і древнії кургани,

Де камʼянІ бабИ возносять хвалу

Усім старим, прадавненим богам.

У тих степах, де дикі коні пасли

Густу траву, я вас би обіймав,

А понад нас немов нічнії перли

Чумацький шлях мов камʼяний бовван.

У нас би була ніч перед Купайла,

І ви би вийшли нагі із води.

Я обіймав би мокреє волосся

І пригубив солодкий мед весни.

У тих далеких пОлоцьких степах,

Русалкою ви стали би для мене,

І піднесли десь на десяте небо.

Фонтан

 

А памʼятаєш той струмкий фонтан,

На площі міста, де ми веселились.

Він барви цвіту щиро вивергав

А ми раділи кольоровим дивом. 

І ти стояла по коліна в нім,

А дрібні бризки сяяли на віях,

Я милувався маревом чудним

І піднімав, вхопивши за коліна. 

О, ці коліна, їх завжди любив 

Такі незвичні, майже з кінофільму.

Я цілував фонтанові бризкИ

Вона котилися моїм лицем повільно.

І день яснів, а ті короткі ночі

Ті літні ночі - мої  назавжди

І ти мій сон, фонтанові пророчий.

Ти пригадай...

 

Ти пригадай, коли ми вперше були.

Ти одягла прозору білу блузу 

І твою руку, що тремтіла дрібно,

Я цілував немов би одурілий.

І обіймав твоє ледь тепле тіло,

Я заспокОїти його хотів би

Безмежно щирими цілунками у шию.

Нажаль лиш так любити я умію…

У в ті моменти, коли ми так кохали ,

В полоні трепету і радости літали,

Я точно знаю - ми не відчували 

Ані біди, ні жодної печалі.

У напівтемній стишеній кімнаті,

Ми цілували душі нерозкриті.

І потім ранок разом зустрічали.