Моє плече ти знов стискаєш міцно,
твоє волосся всюди розляглося,
і цей тягар для мене непомітно
зігрів темлом, що тихо розлилося,
У все моє щоденне існування,
у кожен подих і у кожен рух.
Ми щось одне, єдине поривання,
що видає весь симфонічний звук.
І як тепер мені без тебе жити?
Як не забути подих твоїх рук,
котрий давно щоночі вперто сниться?
І сон подібний я не відганяю,
його щоночі з трепетом чекаю,
щоби забутись у тисячах розлук...
Немає коментарів:
Дописати коментар