Така тривога, такі слова...

Така болюча до нестями ця тривога,

твої вуста її вливали до душі.

Такі пекучі до нестерпности слова,

Тепер несу в своєму серці крізь роки.

І не спиняючись на тихих переходах,

долаю бурі та холоднії дощі,

а на шкарублих вже потрісканих долонях

несу відбиток від білявої щоки.

Яка ж це доля нести образ ясних днів!

Тепло від пальців та білявість рук,

Що як відбиток від давно минулих мук. 

Тепер у мене є лише одна дорога - 

Порожній шлях, кросішная пітьма,

і світлий образ, намальований зі шкла. 

Холодна, волога осінь

Осінні дні, наповнені водою,

волога дише з кожного кутка,

холодний дощ повільною ходою

крокує сміло до мого вікна.

І зазирає у порожню хату,

Його стрічає лиш пітьма одна. 

Тепер стоять порожніми кімнати,

В яких колись сміялася краса.

Вони не будуть відчувати сонця,

зсіріла тінь впаде на чорний стіл,

і не здмухне зотлілий з часом пил.

Все що минуло і пішло у безвість

не повернеться до кінця віків,

і не пренЕсе всім важливу вість.

Іній у сніговії

Туман сріблястий, іній мов кришталь

покрили землю саваном збілілим,

Чому ж тоді на серці в мене жаль

коли зима лягає наче килим?

А все довкола в сніговім полоні,

морози сильні, сніговії злі,

Краплина снігу тане на долоні

змиває спомини тривожні у мені.

Вдягаю шапку, і гарячу свиту,

горнути вкотре треба новий сніг

Руденький котик рветься на поріг...

Зникаю тихо, йду по круговерті білій,

Мої сліди зникають через п'ять хвилин,

і вже ніхто не зна, що в мене в серці іній...

Зимовий сад

Як покручі здіймається гілля,

Завмерлий сад зимою огортає

Колись гарячі, щирі почуття

Холодний сніг у пЕлени ховає.

Холодна ковдра, збілена до блиску

несеться притьмом до краю світів

і мертве віття піддається тиску

скажено - хижих зимняних вітрів.

У шибку бʼється снігова завія

Не видно навіть тьмяних ліхтарів

І рвучко сипле снігове колюччя.

В моїх старих покручених долонях

Гаряча кава довго ще холоне

Маленький протяг тихо свище в сінях.

Так раптово, так несподівано

НімОтні хвилі так раптового тепла

Омиють тіло серед ночі травневОї 

Вдихнути б коси і в тремтливії вуста

Укласти б спокій та думок палких сувої.

І потім сплестися у танці вогнянОму,

Спалити душу і до попелу серця,

Не шкодувати у майбутньому старому

Що так без присмаку пронеслося життя.

Лише солодкі та примарні мої мрії,

Такі нездІйсненні галактики плетінь,

Холодне сонце зігріває на подвірʼї.

Тривожний вітер так раптового тепла

Гойдає хмари і мого бажання хвилі,

Нажаль, печаль і лиш примарні мрії…

Пісня для тебе

Ця доля

наче тюрма,

що моє серце

трима в полоні

твоєї пітьми.

Не треба,

полону твого,

що душу обпалить

та серце зчорніле

залишить як тло.

Бо народився
в безмежній любові

від місяця-сонця

та зір опівночних

під бризки морів

Бажаю я

долі вітрів

літати вільним

в твоїм волоссі

мов спогад зі снів.

Присвята

У сни мої вернист, благаю,

слова свої на вуста постав,

я і досі коси твої кохаю

та тонкий, ледь помітний стан.

Не кидай мене на хвилях долі,

руку холодну на очі постав,

Я так хочу побути в полоні

голосу твого, що провеснем став,

Епітафія

На вічний спомин почуттів,

коли душа у стані смерти

Завмерле серце захотів

у щирий дар тобі принести.

Етюд

Моє натомлене лице,
Глибокі зморшки по обличчю.
Неначе все туман несе 
В потоці днів, усе так звично.

А я тобою й не хворію,

Немає сили темний страх

І навіть день прожити вмію,

Хоча приходиш ти у снах.

Ти все у сни мої приходиш,

З тобою все ще йду до сну,

Ти ніжно по щоці проводиш

І наче мить мій день минув...

Та поступово в круговерті

щоденних та буденних діл

я відриваюся від смерті,

я тихо мовлю: "Вже зумів..."

Я можу жити вже без тебе

Але чи хочу цього я?

Бо навіть сонце сходить в небі

Не вимовляючи слова.

Кохання під акомпанемент шахедів

Вже третю ніч тривоги і шахеди

Стріляють гучно аж земля дрижить. 

Мені ж безтямно хочеться до тебе

І хай зупиниться цей світ на мить.

Бо що вартує страх та небуття,

У тому часі як душа співає?

І хоч втрачає розум ще й життя

Це не зупинить серце, що кохає.

У трепеті чекаєш все відбою,

Слова молитви вимовляєш тихо

А я в думках щомиті із тобою. 

Вуста твої кружляють наді мною

Та я прорвуся з пекла вогняного

Прийду і мовчки словом заспокою.

Прогулянка берегом

За валом вал на берег набігає,

Шторми відходять, гасячи удари

Вечірнє сонце хмари пробиває

Неначе променем гримлять литаври.

В моєму кроці - спокій та затишшя 

Хоча природа збурена надмірно

Я просто йду кудись на роздоріжжя

В полоні пустки, тихо та повільно.

Сильна жінка

В твоїх очах видніється оскома,

Тверді вуста - у павутині зморшок,

і на плечах лежить страшна утома

Від всіх завдань, проблем та недомовок.

А ти згадай лишень прекрасний ранок,

Коли дощі крізь сонце невгамовно

Гатять краплини, і співтворять танок

і ти така щаслива безумовно.

Здійми до неба, що як світ незмінне,

спокійни погляд, щастиям оповитий,

і може зможеш пригадати літо

Яскраве сонце, і птахів співання,

безмежну тугу та щемке прощання,

тоді коли ти відреклась кохання...

Мелянхолія

І в безнадії втомлено чекають

і серед смерти пожирають час

і навіть долю втомлено шукають

коли надії майже вже нема.

І поміж днів, приправлених журбою,

і серед ночей, повних самоти,

минуле йде непевною ходою

будує стиха пам'яти мости.

Усі слова, не сказані раптово,

коли душа розхристана болить

Вони живуть невидимо зі мною

І тихо мучать неспокійні сни,

В які приходять тихою ходою

Немов прикраси серед самоти.

Мене у сні ти обіймала

Мене у сні ти обіймала

Вустами до плеча припала

І серед ночі враз здалося

Що я втоплюсь в твоїм волоссі.

Та раннє сонце.піднялося

І на землі де тепла осінь

Вогнем спалила навіть кущик

Яскраве сяйво зайнялося.

В моєму щастю у безмежжі 

Не було страху ані смерти

Твоя рука вела без злости 

У дивний світ. Та це здалося

Було це маревом між ночі

І вже коли настанув ранок

Лишилася глибока рана

Од слів байдужих та зневаги.

І я бреду у падолисті

Тримаючи горнятко кави,

Ти лиш смієшся з мого смутку,

Ногою топчеш вірш у згортку,

І в той момент ти розтоптала

Гаряче серце між кленАми.

Ти така…

І вишиванка, що охопить груди

І декольте широке та напружне

Червоні півні що тримають руки

І гордий усміх наче грім з небеснийю

Ти патетична, майже монументна

Тебе твій батько висік зі скали

і люба мама серце в груди вклала

і ти ожила із теплом в душі.

Спостерігати як ти розквітаєш,

коли мені вдивляєшся до віч,

то певно щастя більшого немає,

Бо ти кохаєш палко в літню ніч.

І вишиванку твою я тривожно

горну до себе, і цілую так

немов вона - багатство недосяжне,

хоча несе лише твій аромат.

Але твій запах - наймиліший в світі,

і я вдихаю твій квітковий смак

неначе смерть прийшла в моїм розквіті

і вже назавтра я відчую ад.

Демон з плоті й крові

Не вір мені бо я брехати вмію,

мене отак навчило вже життя

Пройде ще мить і я тебе покину.

піду надранок у своїх ділах.

Не жди мене бо більше я не прийду

Ця легковажність - ось моє імʼя.

Тож заховай не сповнену надію 

І народи собі моє дитя. 

Воно як спомин на світанку в морі

буде клеймом на твойому життю.

Будеш вдивлятись і в його обличчі

Знайдеш лиш біль і самоту гірку. 

Не Купідон з тобою спочиває

і цю любов, що репає вуста,

Приніс тобі та дихать заважає

предвічний демон - справжній сатана.