Холодна, волога осінь

Осінні дні, наповнені водою,

волога дише з кожного кутка,

холодний дощ повільною ходою

крокує сміло до мого вікна.

І зазирає у порожню хату,

Його стрічає лиш пітьма одна. 

Тепер стоять порожніми кімнати,

В яких колись сміялася краса.

Вони не будуть відчувати сонця,

зсіріла тінь впаде на чорний стіл,

і не здмухне зотлілий з часом пил.

Все що минуло і пішло у безвість

не повернеться до кінця віків,

і не пренЕсе всім важливу вість.

Сон в небутті

Я тихо спав, колисаний журбою,

Довкола ніч мов панна чарівна 

Мене сповила повіддю міцною

Здавалось більш надії вже нема.

І наче грім серед зимових днів

До мене промінь сонця надійшов

Його зустріти гідно я не смів

Надій відчути щастя не було.

Тепер же сум - єдина моя доля,

у ньому плачу і сміюся тихо,

Бо вже нема звідкіль чекати лиха,

воно в мені живе наповсякчасно,

не покидає навіть серед ночі,

коли здригаюся у невимовній тузі.

Мене нема

Сліди на скелі, сльози на піску,

І тільки хвилі піну розбивають.

Я ще постою, згодом вже піду

Хоча керунку певного не маю.

Осліплий човен у полярну ніч - 

оце моє тепер переживання

я би й хотів здолати тихий штиль

вітрила сильні віддати пориванням.

Але тепер немаю більше сили,

моя душа - розхристана і мертвА,

бо ти у сутінках розтанула німа.

І забрала у темряву з собою,

мою могутню й непохитну волю,

Тому й мене тепер уже нема...

Іній у сніговії

Туман сріблястий, іній мов кришталь

покрили землю саваном збілілим,

Чому ж тоді на серці в мене жаль

коли зима лягає наче килим?

А все довкола в сніговім полоні,

морози сильні, сніговії злі,

Краплина снігу тане на долоні

змиває спомини тривожні у мені.

Вдягаю шапку, і гарячу свиту,

горнути вкотре треба новий сніг

Руденький котик рветься на поріг...

Зникаю тихо, йду по круговерті білій,

Мої сліди зникають через п'ять хвилин,

і вже ніхто не зна, що в мене в серці іній...

Зимовий сад

Як покручі здіймається гілля,

Завмерлий сад зимою огортає

Колись гарячі, щирі почуття

Холодний сніг у пЕлени ховає.

Холодна ковдра, збілена до блиску

несеться притьмом до краю світів

і мертве віття піддається тиску

скажено - хижих зимняних вітрів.

У шибку бʼється снігова завія

Не видно навіть тьмяних ліхтарів

І рвучко сипле снігове колюччя.

В моїх старих покручених долонях

Гаряча кава довго ще холоне

Маленький протяг тихо свище в сінях.

Так раптово, так несподівано

НімОтні хвилі так раптового тепла

Омиють тіло серед ночі травневОї 

Вдихнути б коси і в тремтливії вуста

Укласти б спокій та думок палких сувої.

І потім сплестися у танці вогнянОму,

Спалити душу і до попелу серця,

Не шкодувати у майбутньому старому

Що так без присмаку пронеслося життя.

Лише солодкі та примарні мої мрії,

Такі нездІйсненні галактики плетінь,

Холодне сонце зігріває на подвірʼї.

Тривожний вітер так раптового тепла

Гойдає хмари і мого бажання хвилі,

Нажаль, печаль і лиш примарні мрії…

Геометрія Лобачевського

Ми наче ті прямі, що вічно паралельні,

Здавалося торкнися - і ось перетин наш.

Але таке можливе лише у тій вселенній

Де долі наші можуть зустрітися ще раз.

Яка ймовірність цього серед мільярдів мас?

У всесвіті, де темінь панує цілковито.

Чи можуть раптом двоє перетинатись так

Аби не розлучатись і бути разом вічно?

Ми будемо удвох такі перпендикулярні,

Коли настане час, отой чарівний час

котрий немав стіна, що розділяє нас

розіб'ється раптово на міліяди зір

і серед небуття, у світлі полум'янім

Ми будемо удвох, немаючи і тіл.

Сильна жінка

В твоїх очах видніється оскома,

Тверді вуста - у павутині зморшок,

і на плечах лежить страшна утома

Від всіх завдань, проблем та недомовок.

А ти згадай лишень прекрасний ранок,

Коли дощі крізь сонце невгамовно

Гатять краплини, і співтворять танок

і ти така щаслива безумовно.

Здійми до неба, що як світ незмінне,

спокійни погляд, щастиям оповитий,

і може зможеш пригадати літо

Яскраве сонце, і птахів співання,

безмежну тугу та щемке прощання,

тоді коли ти відреклась кохання...

Забуття

І вкотре злегка усміхаються вуста,

Волосся в кіску зібране дбайливо,

Струнка постава ніжні шати одягла,

На віях промінь блискає грайливо.

Довколо тебе гучно музика тріпоче,

Пташина сіла і співає на плечі,

Мій ніжний погляд ловиш неохоче

І далі йдеш, радіючи весні. 

Отак лишаюся, знечулений красою,

В моїй уяві пронеслось пів життя

«От би тепер вернути що минуло».

Але життя не можна повернути

Минуле тільки в давніх спогадах живе,

Тому накраще - взяти і забути,

Новорічний

Солодкий присмак на моїх вустах

Неначе спогад давній виринає, 

Коли біжу, спішу крізь літній парк,

А довкруги зело густе буяє.

Колись давно в той самий дивний час

Нектарний мед так щиро розпивали

І почуття так розпинало нас

Що цілий всесвіт в душах ми спізнали.

Це так давно минулося раптово

Що ця чергова втомлена зима

Прийшла і холод принесла у мову.

Тепер сніги метуть крізь мою долю,

І вже дванадцяту годинник відбива

І ти далеко, тебе давно нема…

Не муч мене

Мене не знищуй своїм поцілунком,

не лий отрути в зморені вуста,

я вже напився солодкавим трунком,

і захлинувся у твоїх персах.

Любов у тебе - наче згубна сила,

приносить біль і радість водночас,

твої обійми мов осіння днина,

тепла не мають як дощу стіна.

Забути очі, синявою повні,

і серед сну бажаю повсякчас

аби в минуле перевести нас.

Та поки будь ранковою зорею,

веди крізь ніч до променів ясних,

які мій човен проведуть в шторми.

Холодність

Холодний дощ свою співає пісню,

По підвіконню стукає злегка,

І небо темне сірість непривітну

Кидає тінню в наші почуття.

Обоє мовчки снідаєм на кухні,

А потім мовчки йдемо хто-куди.

Вже не цікаві бесіди при свічці

Або розмови в передчутті весни.

То просто осінь, сповнена туману,

Так непомітно завітала в сни,

В яких любов сприймали як оману.

По цій дорозі вороття немає,

Чекати треба снігу та зими,

Бо в тиші слів любов не оживає.

Осінній час

Осінній час - пора увітіння листя,

яскраві шати вкрили деревця,

і жовтий дощ на голови ще ллється,

поривний вітер бігає зрання.

Надворі зимно, де-не-де вже іній,

ти серед жару втомлено ідеш,

і колрі неба надпрозорий, синій

у твому ж серці - полум'я гуде.

Вогнем кохання серце зайнялось,

а море слід - лишилось позаду

крокуєш мило, маючи насгану.

У слід тобі свій погляд подарую,

один лиш погляд - тор дарунок мій,

а що ще можу я віддать тобі?

Осіння полум'я

Горять асфальти полум'ям осіннім,

листочки жовті падають з гілок,

ще кілька днів і землю вразить іній,

трава одягне білосніжний шовк.

І того ранку вийдеш на дорогу,

повільно підеш в білому пальті.

Чи пригадаєш ти мо персону?

Чи залишив глибокий слід в тобі?

Я бо любив тебе неначе волю,

твої вуста ще досі на мені,

коли лежу в холодній вже землі.

А ти живи, ходи і веселись,

на білий іній радісно сварись,

а я на тебе з неба подивлюсь.

Безнадія

О, безнадіє, сповнена тривоги,

ти полонила серце і думки,

мені би крила і польоту волі,

мені би сміху, щастя й радости.

Ланцюг на шию, руки у кайдани

мені даруєш на усі віки,

але душа не хоче знати рани,

вона тріпоче мов досвітні сни.

Благаю тихо, ледь вуста ворушу,

твоє імення кличу у нестямі

аби ти стала порятунком тьм'яним.

Бліденьким світлом зірки на світанні

мене врятуєш у кромішній млі

з усього злого, що живе в мені.

Ще мить

Твоя усмішка - істинно жіночна,

неначе вітер теплий навесні.

Вона весняна, і така привітна

її стрічаю серед ночі в сні.

Твоя постава - мов билина степу,

здається мить - надломиться зовсІм.

Її обняти я щомиті прагну

і розчнтись в подиху твоїм.

Холодні руки хочеться зігріти,

віддати силу і своє тепло,

аби тоді вже немно не було.

То маю ще незгаслу безнадію,

котра жевріє мов маяк у тьмі.

Прошу світи, світи ще мить мені.

Ти моя згуба

Твоє тепло щоночі зустрічаю,

солодкий подих дмухає в лице,

коли весна цвітінням вже буяє,

і запах квітів заполОнив все.

Твої обійми наче водопади,

немов потік, що втому убива,

щодня чекаю на твою привабу,

і помираю як тебе нема.

Ти моя згуба, гіркота священна,

без тебе я втрачаю сенс буття,

тоді у домі - самотня пустота.

І знову ніч сердито наступає,

холодний місяцт втуплено мовчить.

Тебе вернути сили я не маю.

Сузірʼя гончих псів

Глибока ніч, яскраво світять зорі,

Тут у селі немає світла міст,

Тут вечори спокійні та прозорі.

Чумацький шлях мов дивовижний міст.

Розкинув руки по усьому небу,

І я дивлюся сповнений нудьги,

Мені до тебе як до сонця треба

Малій рослині з ранньої весни.

І темне небо мовчазне до болю,

Його так мило розглядали вдвох

І я тоді кохав немов на двох.

А нині зорі, тільки зорі милі,

Шукаю оком зірку з Гончих псів

Яку тобі подарувати хтів.

Я майже вас забув

Я майже вас забув ще вчора

І навіть сон вночі прийшов без вас,

А вже тепер горить моя дорога

Назустріч ви прямуєте сумна.

І те що я хотів так забувати,

Вернулось вмить у серце і думки,

Воно ще раз готове покохати,

Коли торкнуся вашої руки.

Ви просто йдете, погляд не сховавши,

В очах ні щастя, ані майбуття,

У моїх в грудях бʼється дзвін життя.

 

Немає сили цьому опиратись

Бажаю з вами зупинити час 

А ще учора проклинав я вас.

Тепло весняне

Твоє тепло щоночі зустрічаю,

солодкий подих дмухає в лице,

коли весна цвітінням вже буяє

і запах квітів заполонив все.

Твої обійми - наче водопади,

немов потік, що втому убива,

щодня чекаю на твою привабу

і помираю як тебе нема.

Ти моя згуба, гіркота священна,

без тебе я втрачаю сенс буття,

коли у домі - темна пустота.

І знову ніч сердито наступає,

холодний місяць втуплено мовчить

тебе ж вернути сили я не маю...