Передвістя

Зима довкола, ще мороз береться

І небо манить в синяву небес. 

Та чорна хмара з білою несеться

А сніг біленький ще собі не щез.

Поривний вітер сонцю стеле шлях,

Проміння тепле з хмари випливає

Весняне сонце топить сніг і враз,

Соната крапель дзвінко виграває.

І я повільно стежкою бреду,

 Весняні кроки геть не помічаю,

Мої думки летять від цього раю.

Довкруг війна, тривоги, сильні болі,

І люди трохи здичавіли вже,

А сніг тихенько шле привіт природі. 

Іньйон (인연)

Біжать століття тисячами доль,

Спішать життя у митях спопелитись.

А нам лише - аби руки торкнутись,

 Відчути струм і теплоту долонь.

Між нами сотні і десятки літ,

Зо вісім тисяч сповнених життів,

Я їх тобі віддати би хотів,

 Та не прийшов для нас природній лік.

Та може час настав у цім житті?

І може досить лиш тертя тканин,

Щоби ми відчули вісім тисяч літ.

І вже ніколи іскор не минали,

Вогнем любови - запалили ґніт,

Із попередніх спалених життів.

Прим. Іньйон  (인연) - це поняття в корейській культурі означає доленосний зв’язок між людьми, щось на кшталт кармічного зв’язку або передвизначених зустрічей. Ін’єн (인연) може означати як хороші, так і погані зв’язки, залежно від контексту. Часто це слово використовують у романтичному контексті, коли говорять про "долю" між закоханими.

Ти

Ти джерело найсміливіших дум,

Ти лютий ворог мого супокою,

В тобі живе новий нестримний дух

В тобі отримав відчуття до болю.

Ти додаєш наснаги щось робити,

Ти мій талант, що даний із небес

Заради тебе варто щось творити,

Бо тільки ти - осердя всіх чудес. 

За тебе щиро Бога я прохаю

Молюся щиро за благі літа,

Бо я не зможу, я не уявляю

Як то прожити без твого лиця,

Без твоїх вій, що кольору крукА,

Ти мій смарагд - оце я добре знаю. 

І сон втікає сумно

Від мене сон втікає так далеко

Там тільки тиша холодно мовчить,

І синій вечір місяцем нестерпно

У глупу ніч безрадісно глядить.

А біла стеля зайчики пускає,

Вогні машини промені дають,

Спитаю зірку, чи вона пізнає

Куди піти аби віддатись сну?

Вона все знає, і також причину

Чому вже третю дОбу я без сну,

Та помогти вона не має сили,

А порятунок - то любов твоя

Котру я щиро третій день жадаю,

Котру, я знаю, не мені дала

Мій острів не для тебе

І вже кінець моїм палким думкам,

Пішла так швидко разом із човном,

Що я не можу дати лад думкам,

Я наче дурень, вдарений веслом.

Мій дикий острів - не прогрів тебе,

Його шмагають дикі буревії..

Для тебе спокій - щастя принесе

Для мене шквали - то мої стихії.

І як то жаль, бо зараз все болить,

Душа невпинно хоче твого звуку

І тільки час розмірено біжить.

Назавтра знову сонечко зійде

І берег злижуть неспокійні хвилі

Лише тебе не знайду я ніде.

Втомлений погляд

Дивлюся довго в очі повні втоми,

А погляд ніжний і водночас сонний

Ще кілька митей - і підеш туди,

Куди щоночі я приходжу - в сни.

Я не питаю, не прошу прийняти,

Лиш огортаю саваном тоді,

коли вночі ти можеш тихо впасти

і загубитись у кромішнім сні.

А те провалля - наче чорна дірка,
її тяжіння сильне та терпке,

Вона все прагне затягти тебе.

Ти не турбуйся, я тебе врятую,

схоплю за руку, витягну на світ

Тебе не лишу на з'їдання тьмі.

Останні зимні дні

Я гарно сплю останні зимні ночі,

мій сон міцний, наповненний життям,

Але тепер ти знову опівночі

холодним снігом у думки прийшла.

І що я міг тобі німій сказати,

Коли надворі тиха заметіль?

Які слова у сутінках добрати

аби ти тихо щезла наче тінь?

Немаю слів, лише свинцевий погляд

тобі кидаю з - під русявих брів

І обертаюсь, я уже згорів,

І допалав у твоїх сподіваннях,

В мені вогню давно уже нема,

А навкруги сніжить сумна зима...

Хвилі в душі

Забути море, сили більш не маю,

Як вали хвилі глибоко в мені,

Зі шквалом душу мою накривають

Мене змиває далі від землі.

І вже далеко берег майоріє,

Повітря спрагло вдихую щораз,

В мені життя іскрою ще жевріє

Вогонь життя ще й близько не погас.

І от приплив зі шумом відпливає,

Сумний пісок коричнево блищить

І довгий мис у подорож марить.

І я піду із радістю палкою

Пройдуся пляжем спогадів своїх

А море знову хвилями штормить

Покинь свою надію

Надію марну, зболену покинь,

Він не вернеться, він минуле коло.

І лишається боротися й прожить

Своє життя, а дике твоє поле

Сльозами щиро, з відчаю полий,

Віддай весь гнів і крик сумної долі,

І втому місці зійде цвіт - полин

Як смертний знак, як памʼять твого болю.

Ти проживеш, воно в тобі пройде,

То не кінець земного існування,

Коли втрачаєш зраджене кохання.

Любов не зрадить, не пекельно бʼє,

Любов постійно і стабільно творить

Усе що ти вважаєш як своє. 

Подорож у море

Сьогодні день мабуть буде спекотним,

То саме час у човнику плисти,

У море суші на руках принести

І огорнутись до останку ним.

В потоках чистих хвилі вигравають,

Глибинь синіє, шельф давно минув,

Дивлюсь у небо, чайки ще питають

Чи я часОм минуле не забув?

Та де забудеш? Це в мені навіки,

Минуле завше в подорожі жде

Меланхолії, що від втоми йде.

У ті часи - накриє ностальгія,

Минуле ніжно у думки несе

Мою любов, що вмерла від безсилля

Якби ти знала

Якби ти знала що у серці в мене,

Якби ти чула ті сумні плачі,

То я не знаю чи була б потреба

Тобі сказати хоч «Привіт» мені.

Якби ти знала всі думки шалені,

Якби ти чула мій спокійний біль,

Тоді б ти знала - луки не зелені

Вони отак ховають чорну тлінь.

Якби ти знала… думаю постійно,

Але в наступну мить собі сміюсь

Навіщо це торкатись має вуст,

Котрі для мене більші сині неба,

Котрі люблю де треба і не треба,

Котрі вершина моїх спраглих дум

Читай мені до сну

Один єдиний раз мені читай

Коли до сну збираються лелеки 

І твоє слово пристрасно далеке 

Мені без лишку щиро віддавай. 

І голос твій, огорнутий у ніжність,

Спаде росою на пустелю сну,

Я так ціную тиху твою щирість

І так боюсь залишити одну.

Тому лежу, і слухаюсь покірно,

Ти мій режим, мій добрий оберіг,

Шкода та щастя я таки не зміг,

Подарувати довгі довгі роки.

І в гості смерть вже скоро завітає,

Але ти знай, любов - не проминає. 

Хоча я знаю - це від безнадії

Хоча я знаю - це від безнадії,

котра живе у серці як удома

Вона не нищить, просто дика втома

Палке бажання нищить у бездії.

Це діє демон, що так часто сниться,

У чорній тіні ликн не подає.

Його робота дивно методична,

його метода - гнів і біль дає.

Ну ж що, ти думав, що твоя побіда?

й твоєї ласки я нестерпно жду?
Але я краще вже живцем згорю.

Ти моє тіло можеш задломити,

мою весну - загнати в підземелля,

Але мій дух - тобі не подолати! 

Зотліло все, і навіть моє серце

Мій дім пустий, у нім тебе нема,

І навіть дощ долає згнилий дах,

А хуртовина - сніг мете, й зима

Руйнує світ, в якому ти - німа.

Я посиджу в зимовій холоднечі,

Здубіла грубка трісне від морозу

Ось тут , мабуть, місцина для малечі,

вони ось тут би мали гріти щоку.

Але не так, тепер я п'яний марю,

Мої дрова - змокрілі та сирі,

лежать надворі у тумані зимнім.

І сни в дурмані все мені покажуть,

картинку днів, розмазану у мріях,

хоча я знаю - це від безнадії.

Колискова для себе

Вже можна спати, сон торкає вії,

мені не варто вже сидіти більше,

бо темна ніч краде усі надії,

у кожній темній нічовій годині.

Та я к заснути? я - в температурі,

А тіло грань, а в серці - холоди.

У почуттях - тривають вічні бурі,

Я мов Юпітер, вітряний завжди.

Ну хоч у тебе - спокій та порядок,

Вся твоя воля - у твої руках

і навіть долю ти триєш в шорах.

А я геть інший, я печальний птах,

котрий втікає від зимових ночей

А заодно - від твоїх темних очей.

Весняна сірість

На цей асфальт, що весь в пилюці стогне,

Куди ще сніг не падав як належить,

моя нога ступити сміло зможе,

повільно йти, долаючи мій нежить.

Глибокий подих, сповнений надії,

Дає наснаги збить тахікардію,

Мені ще трохи, в магазин забігти,

і потім вдома ліжко буду гріти.

Життя - як сірість з вулиці брудної,

І навіть бруньки не знайшов одної,

то ще весни чекати дуже довго.

І може ти живеш у цьому світі,

І ти радієш, сповнена бажання,

Ласкаво - ніжна, вся у білім цвіті.

Мельодія в тональности до - мінор

Засну в постелі, холодом сповитий,

Ти десь далеко, в мареві нічнім,

ще не зумію день без тебе жити,

у ритмі залишаюся незвичнім.

А як же та обітниця в каплиці,

котру давали ми таємно вдвох?
Невже вона для тебе наче птиця?

Невже твої діла не бачить Бог?

В моїй душі звучить печальна меса,
десь у тональності на до - мінор,

Оце й усе, життя пливе в ігнор.

І тільки музика печальна виграває,
сопрано - голосом у моїй душі,
Кохання ж басом тихо затихає

Нічне марево

Моє плече ти знов стискаєш міцно,

Твоє волосся всюди розляглося,

І цей тягар для мене непомітно

Зігрів темлом, що тихо розлилося,

У все моє щоденне існування, 

у кожне подих і у кожен рух.

Ми щось одне, єдине поривання,
що видає весь симфонічний звук.

І як тепер мені без тебе жити?

Як не забути подих твоїх рук,

котрий давно щоночі вперто сниться?

І сон подібний я не відганяю,

Його щоночі з трепетом чекаю,
щоби забутись у тисячах розлук...

Ти - моя музика

Ти знаєш добре, що звучиш в мені,

Тривожним дзвоном тихого кларнету,

А потім скрипкою палкою у вогні

стрибаєш ніжно нотами секстету.

І я так мило співи відчуваю,

Мені аж хочеться тобі вторити.

Але я вчасно, вчасно замовкаю,
Мені приємно в суголоссі жити.

Тебе приймаю, музико моя,
мій світлий промінь в темряві людей,
звучи в мені ще голосом пісень.

Тоді безсмертним стану навіки,

бо голос Бога у тобі прийшов

щоби мені аж до кінця радіти.

Плач

Незрима чайка у небі тужно ниє,

Свинцеві хмари у грозу пливуть,

і мабуть шторм на острів завітає,

в місцину там, де всі страхи живуть.

Я ненавиджу цей проклятий острів,

нехай його зітре гроза на прах,

але живу, ходжу до тебе в гості,

хоч і боюсь, мене проймає страх.

Ні, то не страх самотньому померти,

і то не боязнь нагло так піти,

Бобся раптом подих твій забути.

Тому іду до місця де дежиш,

де спочиває твоє хворе тіло,

Де поховав у землю свою мрію.