Я майже вас забув

Я майже вас забув ще вчора

І навіть сон вночі прийшов без вас,

А вже тепер горить моя дорога

Назустріч ви прямуєте сумна.

І те що я хотів так забувати,

Вернулось вмить у серце і думки,

Воно ще раз готове покохати

Коли торкнуся вашої руки.

Ви просто йдете, погляд не сховавши,

В очах ні щастя, ані майбуття,

У моїх в груднях бʼється дзвін життя.

 

Немає сили цьому опиратись

Бажаю з вами зупинити час 

А ще учора проклинав я вас.

Тепло весняне

Твоє тепло щоночі зустрічаю,

солодкий подих дмухає в лице,

коли весна цвітінням вже буяє

і запах квітів заполонив все.

Твої обійми - наче водопади,

немов потік, що втому убива,

щодня чекаю на твою привабу

і помираю як тебе нема.

Ти моя згуба, гіркота священна,

без тебе я втрачаю сенс буття,

коли у домі - темна пустота.

І знову ніч сердито наступає,

холодний місяць втуплено мовчить

тебе ж вернути сили я не маю...

Усмішка

Твоя усмішка - істинно жіноча,

неначе вітер теплий навесні,

вона прекрасна і така хороша

її стрічаю серед ночі в сні.

Твоя постава - мов билина степу,

здається мить - надломиться зовсім.

її обняти я щомиті прагну

і розчинитись в подиху твоїм.

Холодні руки хочеться зігріти,

віддати силу і своє тепло

аби тобі вже зимно не було.

То маю цю незгаслу безнадію

котра жевріє мов маяк у тьмі

Прошу світи, світи ще мить мені.

Я вас люблю

Я вас люблю у повній безнадії,

Колись торкнутись вашого волосся,

Ви живете у наймилішій мрії,

А, може, це також мені здалося.

Я потонув напевно остаточно

В очах блакитних, голосі солодкім,

І цей процес тривожньо - незворотньо

Мене веде до щастя в кожнім слові.

Тривай же вічно, свЯта королівно,

не покидай мене у цьому світі

Аби я жив у твоїй ніжній тіні.

Аби я міг тобі принести певно

і спокій серця, і душі тривоги

Аби я світ поклав тобі у ноги.

Весняна осінь

Я весну в осінь стомлено покличу

Її тепло, що зігріває все.

Але мені і грізно і пророчо

Холодний вітер у чоло дмухне.

Печать із неба дощ порозриває,

Чавунні хмари вкриють синяву,

Глибоко в грудях серце ще ридає

Шукаючи у осені весну.

Чого у плач всю душу віддавати?

Чого б то сни у темряву нести,

Коли довкола тиша і дощі?

Бездумно йду, долаю калабані,

Що тихо бульки видають у світ,

В якому мій сповільнився політ. 

Рання погожа осінь

Далекий всесвіт зорями бринить,

земля орбіти пробігає знову,

а я сиджу у лісі, і дзвенить

маленький коник у траві з росою.

Сюрчить невпинно як думки в мені,

вони до тебе щосекунди линуть,

а ти пішла у темінь далини,

і сил нема тебе уже настигнуть.

Це так буденно, так неромантично,

мільйони раз це бачила земля,

але мен - мені оце незвично,

бо це моє, моє й твоє життя.

І вжде тому душа болить невпинно

від пустки в серці, бо його нема...

Сумний сонет

Велика втома у твоїх очах,

безмірна ноша впала просто в серце,

у безнадії вмочуєш вуста

і вже минуле більше не вернеться.

Немає сили зрушити слова,

мовчання твоє сповнене тривоги,

твоя душа - мов тихе немовля,

котре хапа повітря до знемоги.

І твоє горе, і твоя печаль,

назавтра стануть як весняна злива

котра прийшла і сліду не лишила.

Той новий день із радістю прийде,

аби твоя душа з теплом ожила

аби ти знову щастям засвітилась.

Моє...

Моє вікно, заляпане дошем,

Моя душа - немов пуста безодня,

Моє життя сховалось під плащем

чужих бажань, і власного безволля.

Мій тихий дім, що лише пустотою,

Стара підлога зрипує тихцем,

І за вікном не стримує погоду

То так весна іде до нас з дощем.

А я лежу, я тихо помираю,

В мені потреба говорить тобі

Усі слова, які я тільки знаю,

Усі думки, що в голові моїй

Лише тобі у спадок залишаю,

Лише для тебе вони мають зміст.

Мене почуй

Тобі скажу оці слова несмілі,

Ти зрозумій, не відкидай мене.

Я хоч в літах, але такий незрілий,

мені так важко видусить оце.

Я довго ждав погожої години,

Чекав моменту знов і знов і знов,

Але тепер я буду говорити

І розкажу про всю свою любов.

Про мої сни, в яких ти поселилась,

Про світлий образ зліплений в мені

І про найкращі, найсвітліші дні.

Ти почекай, не мій перебивати,

Я дуже хочу все тобі сказати

І потім вічність ще тебе кохати.

Прошу тебе

ПрошУ не плач, о моя ніжна мавко,

Не поринай у смуток та журбу,

Я ще тебе держу в обіймах палко,

Я ще люблю тебе таку сумну.

ПрошУ не йди у чорно - білий світ,

не покидай веселкових багрянців,

твоя краса вмирає в сіроті,

а ти така приваблива уранці.

ПрошУ тебе, любові віддавайся,

все без останку віддавай мені,

щоби я знав - моє буття в тобі.

І я буду тебе підносить щиро

на наш вівтар, де відданість живе,

де навіть старість буде нашим дивом.

Молитва

Мовчить гітара, струнами сповита,

Затихли скрипки, сповнені журби.

Ти вже пішла і вся моя молитва

Наначе дзвони у звичайні дні.

Я можу грати, можу і свівати,

але для кого будуть ці пісні?

Навіщо хтось буде цьому радіти,

коли вони - присвяяені тобі?

І цей сонет, мільйонно - прощавальний,

І всі гітарні програші вночі,

вони тепер потрібні лиш мені.

Бо в них мої прекрасні сподівання,

і ніжний спогад струни пробирає,

коли вже вкотре болеро заграю.

Не будь строгою

Всі почуття, даровані тобою

я покладу до скриньки пам'ятІ.

Ти не суди, не будь занадто злою,

Мої думки розхристані зовсім.

Якщо раніш співав тонким гобоєм,

якщо тобі я скрипкою звучав,
то вже тепер, коли вітри й прибої

в моїй душі, мовчить одна печаль.

Настанув час закрити щастя книгу,

прийшла пора піти своїм шляхом

і не вертатись в час, коли любов

могла обох теплом своїм зігріти.

І буде тихо скрипка вигравати

неначе все ще можна врятувати.

І знову віддаюся слову

Тобі вірші я знову напишу,

Хоча я знаю - ти про них забула,

У тобі знову хтось розбурхав бурю.

У тебе нова збурена задума. 

Мене раптово вхопить безнадія,

Навіщо знову марити в словах?

Коли для щастя лише потрібна дія

Лише вона долає лють і страх.

Ти не прийдеш, не прочитаєш знову,

Від цього факту зуби аж болять,

І я вже вкотре віддаюся слову.

А що мені лишається зробити?

Коли в житті відмовився любити,

Твої вуста, котрі мабуть вже сплять.

Абсолютний спокій

В мені мовчать захоплені квінтети,

Я вже не чую голосу сирен,

І може зрідка спливають силуети,

Неначе повний рибою човен.

Нема ні страху, ні переживання,

Це так давно минулося і мені,

Що і якби зʼявилося бажання,

Я б не схотів повторення оці.

Я думав що минулися століття,

А то лиш тиждень як тебе нема

І вже здається що прийшла зима,

І вже моя надморена душа,

Нездатна щастя пізнавати знову

Неначе цвинтар у вечірню пору. 

Без тебе…

Без тебе смерть мене поглине люто,

без тебе тінь впаде, зімкне вуста.

Моє життя припиниться і тихо

заплаче скрипка на мінорнім ля.

Без тебе я немов порожній посуд,

без тебе тіло тільки збір клітин.

І хай гримить довкола грізний осуд,

в тобі одній - набір найкращих вин.

В тобі одній - пʼянкі пахучі трави,

всі найдивніші запахи весни,

і найдорожчі квіти від зими.

Без тебе світ - ярмо і стрАшна мука,

без тебе я напевно пропаду,

і смерть мне поведе попід руку

Вечірній час

Вечірній час у ніч повільно сходить,

тепло весни занадто рано йде,

ще може ніч морозами надходить,

і білий іній все зелене вбʼє.

З-за хмари місяць стомлено зринає,

світіння кволе скроплює тебе.

У срібні хвилі тихо поринає

Моя душа і забуває все.

Який же дивний силует від Бога

надався носу, щОкам та очам?

Мабуть «Спасибі» скажу я батькам.

Як плід любові від єднання тіл,

 разом з тобою народити нове

життя у світ цей дивний я би хтів. 

Музика в душі

О дивна музико прозорих сфер,

Звучиш в мені роками ти нечутно,

Я думав що давно мій дух помер,

А ти звучиш, хоча оглухло вухо.

І на клавірі звуки та даєш,

І кожна нота бʼє у саме серце,

 То темп повільний, то кудись біжиш,

Та неодмінно в граєш та звучиш.

Де джерело ховається твоє?

Те той потік тривоги та розпуки,

Я би хотів у нім сховати руки

і не почути голосу сумління.

А під акорд останній негучний

Закрити очі, розчинитись в нім.

 

Слідами Данте

Тепер усе, я наче скромний Данте

Іду до пекла власного буття,

Мої слова, думки, ніщо не варте

Секунди світла од твого буття.

Ти відійшла, у світ далеких тіней,

І все вертає до кругів своїх,

Я тихо аходжу у тісні сінп

І залишаюся до скону власних днів.

І моє пекло вже раптово стало

Чистилищем на цій сумній землі

А тіні раю - тільки у вісні.

У тиші сум висить немов туман,

Що ледь чорніє серед надвечір'я,

І між життя я залишаюсь сам...

Одержимий

Тобою хворий майже до нестями,

Лише в тобі усі мої думки,

І не важливо чи будуть між нами

Усі слова, і вчинки, і листи.

Не мають значення мої бажання,
Вони - в тобі, бо ти осердя їх.
В моїх простих, немовлених зізнаннях

Великий всесвіт нереальних снів.

Я одержимий, це тепер напевно,

Бо замість крові - твій солодкий сміх

тече по жилах стомлено - повільно.

І ця весна навколо сонячна,

І ти лілея, квітнеш чарівна,
І я сиджу,. у тиші край вікна...

Ніч двадцять четверта - Хворий розум

І світлі дні, і навіть в темні ночі,

коли на небі місяць владарює,

мій хворий розум до нестями хоче

зігрітись світлом, котре зачарує.

В мені отрута наповнИла кров,

свідомість майже на межі здоровʼя,

О як би я хотів відчути знов,

красу життя, наповнену зусиллям.

А поки ти у кожній частині мене.

В моїх очах стоїть пʼянкий туман,

 благословляю сон в твоєму імʼї.

І я би вічно був таким слабим,

якби тобі це принесло кохання.

І погляд твій зробився би живим.