Жарти

Кохання в них як у Шекспіра,

Таке ж наївне та примхливе.

Любов у них така в*язка,

Що пальці тягне в всі місця.

І прилипає дивовижно,

То до спини, а то до крижів,

Коли ж сягне вона стегна,

То відірвати сил нема.

Їм не важливо де стояти

На площі чи посеред хати,

У темну ніч чи в літній день –

Плетуть мільйони теревень.

Та забувають про одне:

У справжньому коханні неодмінно

Присутня раість,тихий щем,

А не бажання ень з днем

Втамовувати поклик тіла.

Останній день весни

В останній день прекрасної весни

Відчув я теплий поцілунок літа,

Почуй це віяння і ти,

Лощами й зливами омита.

Нехай твої рожеві губи

Пізнають радість нової пори,

А очі ніжні. Повні згуби

Дають промінчик після зимної роси.

Ти усмішнись пирйдешньому теплу,

До нього руки простягни,

Даруй любов лише тому.

Кого кохаєш більше ніж весну.

Найбільша таємниця

Найбільша в світі таємниця

Сховалася в людських серцях,

Вона жива, неначе криця,

Роз*ятрена в жарких печах.

Ми їй бездумно віддаємся,

Кидаючи у гущу слів,

А потім весело сміємся

Над своїм діянням дурним.

Вони ж бо нас не зупиняють

І все поциклу знов іде,

Події долею кидають,

Картаючи життя усе.

Та то не привід для розмови,

Коли удвох є дві душі,

Для них один єдиний погляд

Знайде до серця всі ключі.

Тобі на згадку

На згадку тобі – цілунок мій,

холодний, трохи здичавілий,

Але, таки, печально – ніжний.

Вуста ж так звикли до тепла,

 Аж вогкістю вкриває тіло,

Коли подумаю – нема,

І більш ніколи вже не буде

Солокости в руках,

Сп*яніння від парфумів.

На згадку тобі – дарунок мій – 

Свобода й воля од сумлінь

Ти - порятунок

Не заболіло серце моє,

Воно завмерло лиш на мить,

Коли ти поглядом з – під вій

Порятувала із неволі.

Я був закопаним в тюрмі,

У казематах кості мої

Пройнялись вогкістю і болем,

Не вірячи самій весні.

Тепер ожив,постав із праху,

В минулі дні полишив спомин.

А серцем бродить дикий сумнів – 

Можливо ти омани хмара?

А що як доля назначила

Тебе мені на вічну муку,

Тому так легко воскресила

Погаслу, сутінкову душу?

Того – таємного – не знаю,

та чую лиш буття нерівне.

я сумнів легко відкидаю,

і піддаюсь твоїм обіймам.

Свободи!

Свободи!..

Безмежности!...

Незмірности!..

Я вимагаю

Із терпкістю на стомлених вустах,

Від тебе, 

Доле, - 

Не гний мене на прах!

І вириватись,

Нещадно битись, 

Я не покину!

При лезі в горлі

Ти не зламаєш,

Душу не вкрадеш.

Я не зламаюсь!!!

І доки буду взмозі,

Лише кричатиму

І о нестями вимагатиму:

Безмежности!..

Незмірности!..

Свободи дай для нас!!!..

Буденна незвичність

У цій буденності незвичній

До тебе йду немов на свято,

Вуста несуть сувій подій,

А руки – радости багато.

Оце і ти; поза дверей

Всміхаєшся лукаво – хитро.

Не треба тисячі речей,

Лише усмішку, як в кокетки.

Та підожди безсило падать

У мої з ніжністю обійми.

А задивися до нестями

В чужі, привітні трохи вії.

І затонути в океані

Як субмарина атомічна…

Постій отак, сховайсь в халаті

Моя буденная незвичність.

Я загубився

Поміж мільйонів собі подібних,

Поміж будинків посірілих –

Я загубився.

Остаточно. Безповоротно.

Сховав натруджені янгольські крила (наголос на 2-й склад),

Зложив їх старанно до скрині

Моїх бажань егоїстичних,

Для мене осить остогидлих,

Але для всіх – простих і звичних.

Я загубився. Це кінець.

для тих, хто рветься на роботу,

Ще зранку кинувши дітей,

Я не помітний.

До нудоти,

до слів крикливих із грудей –

Я загубився.

У тривогах,

Гаряче серце стукотить.

І вже не можу оживити

Того, що сил нема любить.

Життя

Чигають сни в цвірчанні стрибунців.

Вони вже зовсім стали романтичні.

Але до того дні стають незвичні,

Що захотілось гострих відчуттів.

А їх шукати, навіть, і не треба,

Бо естафета, що зовуть життям,

Дає сама нещастя і проблеми.

І позабудеш «гострі відчуття».

І вже до серця ближча власна шкура,

Пече нестерпно дефіцит грошей.

Така тенлітна, пристрасна натура –

Ти спопелилась, вбивши сто ідей,

Таких незвичних, трохи нечупарних,

Але ідей, таких пострібних світу;

Лишивши тільки чашку кави

І ледь відчинену надвір кватирку.

Не треба слів…

Не треба слів.

Бо сказане раніше,

Вернуть назад немає сил.

Я шепочу в нестямі твої вірші,

А час летить повз мене ніби тінь.

І ти далеко, в мареві осіннім,

Заєшся спогадом прадавніх снів,

Минули сотні, тисячі хвилин,

А наяву – мільйони літ.

Ти все стоїш…

Ще сім копійок на рахунку

Ще сім копійок на рахунку,

І далі – тільки тишина,

Ні твоїх слів, палких і чуйних,

Ні електронного листа.

А як же хочеться сьогодні

Поринути в сплетіння хвиль,

І загубитися в безодні,

Твоїх, моїх…ні…наших мрій…

Знайомий голос сотий раз

Промовить в слухавку мою:

«На жаль на вашому рахунку…

Почуй, брате

Мене ти чуєш – брате?

Бо я давно оглух,

Відвик з теплом чекати,

Забув тепло від рук.

Лиш трохи пам*ятаю,

що десь колись,.. давно,

Сказав комусь: «Кохаю!»

Ба ні – неправда то…

Забув, коли востаннє

Я чув палкі слова:

«Вкраїно, рідна нене,

Тобі життя відам…»

Померли ці фанати,

Їх більш не знайдеш,

Одні окремі хати,

Окремі, на краю.

А може пам*ятаєш

Співанки весняні,

Як часом нагадаєш –

Пришли листом й мені.

Забили всі гадання

Піснями москалів,

І пиво на снідання,

На вечір – урків спів…

Згадай мене мій брате,

Згадай, і не суди,

Одному ж бо стояти у тихій цій війні,

Не маю вже снаги.

Один жердок зламати,

То не жмуток товкти…

Не залишай!

«Не залишай!», - тебе прошу, -

ми ще не встигли радість позабути.

Твою печаль, таку гірку,

Я довго пробував збагнути.

Не покидай, мої вуста

Так хочуть злитися в цілунку,

Але ти йдеш, любов одна

Лишається душевним трунком

Я втомлений

Я стомленим кидаюсь в боротьбу,

Назло вітрам,

І вічним ворогам.

Перемогти я так хотів.

Але добрів,

Мабуть, я вже добрів,

До мЕжі слів

І щирих почуттів,

Яких вічути геть немає сил.

То вічний бій,а кидати його не можу,

Бо я нім – живий,

і кожда клітка тіла – жива,

але не смертію повита…

На межі…

На межі…

По рубіконі днів,

Що швидко так минають у алюрі,

Я все бреду.

Я цього не хотів –

Балансувати на краю безодні.

Біжу мов тінь,

Світзаочі втікаю,

І знов повзу, не маючи останніх сил,

кидаю виклик,мо’ останній:

«Гей, ти, незнана далечінь,

і не чекай,що здамся я колись!..»

Бо я повзу,бреду,ледь ноги волочу,

Але свобіним у безодню полечу!

Світ зчорнів

Вночі здається світ зчорнів

І покотився до безодні,

Холодної, кромішньої.

Тріщасть і гнуться кости…

В тривожні дні, сліпесті ночі,

Дрижливий сон у склепі віч,

Перекидає з боку в бік

Частини стомленої плоті…

Будильник люто дзеленчить,

і піднімає із постели

На нові повиги (щоб жить).

І знову – день,

А потім – ніч.

У темінь чорну ллється світло,

А ти зрадливе дике тіло

Біжиш у поспіху за ним,

У забутті ховаєш страхи,

У насолоді – глупий біль.

Лише немає в тім розради,

Воно бо зветься – чисти гріх…

Чуєш?

Чуєш?.. 

Прислухайся, 

Придивися 

До шелесту весняних трав. 

Вони ростуть у буйному суцвітті, 

А нещодавно сніг лежав, 

кружляв у темних буревіях, – 

Але розтав. 

Лишив по собі 

Приталу воду з кочугурів, 

вʼязке болото, чорнії калюжі. 

Але розтав,пішов кудись на північ 

На літню позимівлю. 

А ти прислухайся до диких трав, 

Бо час настав,вже час настав 

Збудитись від оман,скрипучих зим, 

сказати ні! Вітрам і холодам, 

І з головою кинутись в діла, 

Які дає свобода – право на життя