Косу клепають дзядзьо

Косу клепають дзядзьо,

А бабка аж дзвенить,

Напружене обличчя 

Цигаркою димить. 

Великий молоточок

Ритмічно стукотить,

А папіроса довга

Вогнями променить. 

І склепану тоненьку

Косу беру до рук,

Вкладаю до кісєтя

І йду собі на луг.

А там - моя свобода,

Я наче вже лечу,

Косою виграваю

Зрізаючи траву. 

І ти пливеш в долині

Я лиш на мить спинив. 

І пальці всі порізав,

Коли косу точив. 

Бо ти така красива,

Не міг відвести віч. 

І ось тепер в повʼязках

Два тижні мушу жить 

Літнє марево

О подивись на мої збиті руки,

Візьми пелени, рани огорни,
Залий єлем вже підгнилі струпи
І я з полегшям видихну, а ти

Підеш стернею понад диким сонцем,

Марою зникнеш, наче й не було.

А вже тепер ти будеш тим віконцем
Через який у світ дивлюсь з теплом.

Я і не думав, що будеш такою,
Не уявляв тебе я медсестрою,

котра і тіло й душу порятує.

Зате тепер напевно, чітко знаю,
Знайду твій слід десь поміж колосків
І тім сліді втоплюся аж до краю...

Літня знемога

 Чекати вас - нестерпна насолода,

Дивитись в даль, туди де йдуть піски,

І виглядати в блиску ваші ноги 

Крізь призму хмарок сонця і жаги. 

  

То певно є найбільша нагорода,

Коли нарешті бачу силует, 

Ви їдете, така погожа й горда.

Якби умів - створив би портрет,

Богині пляжу, сонця та знемоги,

Палючу жінку, спалену вогнем,

І розмістив на вулицях у Львові 

Нехай всі задрять, хай усіх пече,

Що їм не випала така нагода

Спостерігати, мріяти, і йти 

До вас на зустріч, Боже, ця погода

Мене вже може з розуму звести.