Слідами Данте

Тепер усе, я наче скромний Данте

Іду до пекла власного буття,

Мої слова, думки, ніщо не варте

Секунди світла од твого буття.

Ти відійшла, у світ далеких тіней,

І все вертає до кругів своїх,

Я тихо аходжу у тісні сінп

І залишаюся до скону власних днів.

І моє пекло вже раптово стало

Чистилищем на цій сумній землі

А тіні раю - тільки у вісні.

У тиші сум висить немов туман,

Що ледь чорніє серед надвечір'я,

І між життя я залишаюсь сам...

І спиниться серце

Густі акорди линуть із грудей,

І серця ритми нестабільні знову,

У мене смерть за коміром гуде,

І в мене трохи часу є на слово.

І що писати в цю останню мить?

Які завіти будуть вже без мене?

Свіча життя раптово догорить,

Але чи варто плакати про себе?

Я трохи жив, і навіть покохав,

Найкращу жінку в цілому столітті,

Та це минуло наче сон у літі.

І все життя щось старанно робив,

Але не зміг зробити головного -

У спільне щастя дати себе всього.

Мої бажання

Мені би жити без думок про тебе,

І повернутись в сіроту німу,

На кожен день робити те що треба,

не помічати душу спалену.

Мені би знати, що тебе немає,

в далекий край взяло твоє життя.

І хай весна вже більше не заграє,

Я буду знати - болю вже нема.

Мені би знати, це моє бажання,

Не зустрічати більш тебе ніде,

І хай би пустка в серце надійде.

Не хочу чути більше про кохання,

Не хочу знати що воно таке,

І це моє найбільше побажання.

І сон тікає

І знову сон тікає в глупу ніч,

Ти не прийдеш, як завжди приходила,

І не розпалеш задубілу піч,

Вогонь в тобі байдужість затопила.

І я німий, в душі холодний шквал,

Шалений вітер душу обвіває,

Мої моря женуть девʼятий вал,

Гаряче серце льодом обростає.

Я навіть плачу снігом голубим,

І де - не - де хурделиця гуляє, 

Тебе нема - і це усе вертає

До тих часів, коли я просто жив,

До тої днини, що теплом сповита,

В якій твоя краса дощем омита.

О як же жаль…

Моя любов вечірній ніжний вітер,

Твоя краса - немов весняні квіти,

І твої очі - сині океани

Але нажаль, це сталось не між нами.

Не я тобі відкрив таємні мрії,

Не ти мені думки переповІла,

Не цілував тебе у чорні вії

Не обіймала ти у безнадії.

Якщо колись побачимось раптово,

То тільки погляд видасть нашу мову

І навіть серце не додасть розгону.

Будуть шуміти вулиць вузловиння,

Ми розвйдемось в різне спрямування,

Обтерши сльози, що пливли повільно. 

Роки роками

Роки роками пробігають стрімко,

Немов вагони перехрестя літ,

Я на узбіччі все стою незримо

і видивляюсь рідний ситует.

В кипінні долі людського сюжету,

Де міліярди душ кудись пливуть

Я маю віру, що тебе зустріну,

І прокладуть я та незрима путь,

Котру усі в безпамʼятстві шукають

І вже знайшовши - легко утрачають

Не зрозумівши суті головні.

Бо головне не просто перетнутись,

Знайти когось і просто позабутись

А головне - безкорисно любить.

Бал ілюзій

Бажання, сповнене фантазій, 

Чекання, що приносить біль,

На балі втрачених ілюзій

Немає місця для надій.

Я можу довго уявляти,

Страждати щиро і всерйоз,

Те що було - в думках вертати,

І все списати на курйоз.

І у минулому топитись,

А до майбутнього не йти,

В теперішнє - і не дивитись

Його вміщати в слово «Ти».

Оця гімнастика для серця

Вона хороша в час біди,

Але минуле не вернеться

І у майбутньому - не ти.

У цих трагічних почуваннях,

Вже краще в сутінках піти

Не повернути існування

Де центр всесвіту - це ти. 

 

Хіба ти можеш?

Хіба ти можеш так піти від мене?

Лишити тут у сутінках зими?

Весна моя чекала твого неба,

Душа моя - тобі лише цвісти.

І так раптово все обірвалося,

Ти просто взяв, пішов у небуття,

А я лишилась і мені здалося,

Моє на мить спинилося життя.

Я не прошу вернутися до мене,

Ти просто йди, я муки проживу

Хай навіть потім в самоті помру.

У самоті не так погано бути, 

У нелюбові значно гірше жити  

Коли душа - у прагненні любити

Байдуже

Як бАйдуже раптово стало,

Чи то весна спізніло йде?

В тобі усе вже не цікаве,

Моїм минулим ти будеш.

Ще зовсім трохи - і останок

До нас прибуде на обід

Ми вже спожили той сніданок,

Що містит грона всіх обид. 

То не любов була, а мука,

Не було цукру на вустах,

Ти була як важка покута 

Опісля всіх гріхів у снах.

Я наче Бога не винив,

Не мав причин він карати

Мене тобою, але втім,

Нема чого когось картати.

Закрию двері. Візьму книги,

Піду в тумани майбуття,

Аби твою душевну кригу

Лишити в хвилях забуття. 

Я проклинаю

Я проклинаю день, і ту годину,

коли ти знов у сни мої прийшла,

Я тихо жив,я мав спокійну днину,

А ти собі явилась з небуття.

Я вже забув твої блискучі очі,

в буденність сірість звичкою зайшла,

не чарували місяцем ті ночі,

коли довкола квітнула весна.

Але тепер - я знову у багатті,

горю то хіттю то боготворінням

твого тонкого і палкого тіла.

Я проклинаю це пекельне дійство,

коли помру - прокляттям розверзусь

і в саме пекло впАду й пропаду.

Безсоння

Не можу спати. Це уже біда,

Ти наче привид йдеш зі мною всюди

Я ж подолав сплетіння твоїх чар

І кілька днів побув як інші люди.

А ти прийшла - і світ ілюзій впав,

Я так вдихав твої фіалки й роси,

Що світ довкола знову забував

І тільки ти, і тільки твої очі…

І знову ми говоримо привітно,

О, Боже, збав мене від відчуття!

Що я готовий в борг віддать життя

Лише за мить, лише за хвилю щастя…

Депресія, безсоння, і безсилля,

Вони в мені, вони мої прокляття

Не люблю

Я не люблю, але рубці болять.

Вони стискають, дихати не можу. 

Я постелю вологе з поту ложе,

І зроблю спробу трошечки поспать. 

У мене розлад, сон від мене втік,

І це безсоння наче кара дика,

Я вже рахую скільки ран обпік,

І скільки днів долаю цю розпуку.

Тебе нема. Але ти наче поруч,

Смієшся дзвінко, милий горобець.

І ми удвох чекаємо кінець.

Тож полежу, рахуючи на стелі,

Уявні мрії, подумки піду

Туди дп знов тебе я не знайду.

Соромно мені

Мені так соромно буває від розлуки,

Зате що я сміливости не взяв,

У свої кволі, і не сильні руки, 

А міг сідлати долю як коня.

Я міг багато, а зробив так мало,

У моїх силах - скинути з основ

Моє життя, посоловіле, сиве

Підняти плечі, знати що я знов 

У повній владі понад існуванням,

У певній думці щодо правоти,

Коли життя помножую бажанням

Ще Того щастя якось досягти.

І в невідомости, коли усе майнуло

Мені лишається закреслити минуле. 

Крик

«Я вас люблю» - кричали ви мені,

І коси щиро бризкали в повітрі. 

«Я вас кохаю» - шепотів вісні,

І мої руки кидались на вістря,

В горнило бою з долею своєю,

У спір небес і темної безодні.

І в тім бою, перемогти твоєю

Любовʼю щирою, позбутися недолі.

А після січі - взятися за плечі,

Обняти тіло, і тремтіння рук 

Затамувати, припинити стук

Судин шалених у гарячих скронях. 

Я би хотів спочити на долонях

В полоні теплім білосніжних пут.

Не встигли

Ми не змогли усе відговорити,

В любові звук виходить із грудей. 

Не встигли те, що мали би зробити,

Щоб не шукати вдень чужих очей.

І ти не взяла мого сновидіння,

Не привела у світ нове життя,

Ти не змогла побути провидінням

Хоча б на рік, хоча би на пів дня.

І я не став твоїм залізним левом,

Не зміг постати кріпостю в степах

Щоби непевність зникла у очах.

Ми не змогли, хто - зна чи було треба

Для нас обох блаженні ці часи,

Коли життя здається раєм з неба.