Цей цикл віршів став можливим лише через наполягання однієї людини, дуже особливої людини, котра променіє добром та радістю практично повсякчасно. Я її називаю про себе королівною. Чомусь лише така асоціація лізе до голови, коли спостерігаю за тим як вона себе поводить у повсякденному житті. Чому не королева? Та бо королева - це жорстка, холодна, невблаганна, і строга. А королівна значно м’якша, вона здатна на милосердя та любов, на те, щоб дати другий шанс там, де його не мало би бути…
Королівна… Я згадую один випадок з моєї історичної карʼєри, який робить саме це ймення чимось особливим. В недалекому минулому я активно працював в одному з історичних архівів Парижу. Історія Франції ще зі шкільних часів була моєю особливою слабкістю. Я перечитав практично всі книги, що були перекладені в основному російською мовою, і які мали хоча б наближене відношення до історії цієї держави.
Так от, працюючи в архіві я натрапив на один цікавий документ, складений в другій половині чотирнадцятого століття. В ті часи, коли Франція боролася з Англією за власне виживання під керівництвом Шарля Пʼятого та його відданого коннетабля до Геклена, на королівську родину та дофіна Шарля (майбутній король Шарль Шостий Божевільний) впала велика тінь страшної проблеми - всі говорили, що дружина дофіна зраджує його з одним із лицарів. Я ніколи не зустрічав підтверджень подібним гіпотезам, але тут раптом та зненацька мені до рук наче магічним чином потрапив документ - обвинувальний вирок одного з королівських судів Парижу.
Документ був дуже цікавим, але одну суттєву і непросто для виправлення проблему… Він був написаним старофранцузькою мовою і не перекладеним сучасною совою. Дуже дивно мені стало, адже в архівах документи як правило супроводжуються сучасним перекладом, щоб такі дослідники як ваш покірний автор, могли легко з ними працювати.
Сумніву в оригінальности документу в мене не виникало: папір пожовклий, чорнила старовинні, почерк писаря я вже зустрічав кілька разів предмети подібних документів. Я уважно оглянув документ і крім тексту побачив щось подібне до віршів. Слова дійсно були
З подібною проблемою мені було складно самому справитися, тож я пішов до французьких друзів. Так, і в істориків є друзі - французи. Я Одразу знав до кого варто звернутися - до Жака. Жак прекрасний знавець старофранцузької мови, перекладає практично «находу», «з коліс». Його документ не зацікавив, але зацікавили вірші. Сказав, що допоможе з перекладом, але дня через три. «Але якщо хочеш почати без мене, то ось тобі кілька словників, попрактикуєшся». Який цей Жак добрий, дванадцять томів словників… Я знав, що французи дуже добрі, але щоб настільки…
Але я вирішив вхопитися за знахідку і додати її до грона документів, які я мав опрацювати та висвітлити в нашому українському історичному журналі. Рідко хто публіку є аналіз віршів 14 століття. І я почав перекладати.
Сказати, що це було складно - це нічого не сказати. Більшої муки в житті я ще не мав. Хоч французьку я знаю добре, але старофранцузьку… Я навіть не орієнтувався в словах, тому перші слова довелося шукати у всіх дванадцять ох словниках. Це вже пізніше я трохи до них звик і пішло трохи швидше.
За три дні мені привідкрився зміст документу. І я почав розуміти до чого тут вірші доданими. Вірші - це чи не основний доказ винуватости. Були ще звичайно зізнання під тортурами. І тоді вони також мали обвинувальну силу (я завжди себе питав - якою має бути збочена уява, щоб прирівнювати спокійне зізнання злочинця, яке ми можемо побачити на екранах телевізора чи кінотеатру, до зізнань, коли людині ламають кістки або викручують суглоби? Але такими були часи).
Вірші як доказ провини? Провини в чому? Наступні два дні я пробував добратися до суті, але добре, що минули ці три пекельних дні, бо Жака я вже чекав як спасителя.. Жак сильно прискорив процес, бо тепер він акʼʼперекладав, а я записував. І коли ми завершили, то нарешті я зрозумів про що мова.
Обвинуваченим був лицар зі збіднілої родини. А таких в ті часи було дуже багато, війна розорила багатьох феодалів. Його звинуватили в порушенні честі нареченої дофіна тим, що він розповсюдив серед двору короля нероистойні поетичні твори. Та вірші виявилися доволі пристойними, дуже чистими. Якщо це дійсно написані лицарем двору, то він цілком міг бути закоханим в королівну, в наречену дофіна.
А наприкінці документу був опис страти цього сеньйора. Йому відрубали голову, четвертували і спалили. І я собі чітко уявив як він підняв свою зморену голову в бік ложі короля і зустрівся поглядом з тією, кому присвятим свої невинні вірші. Можливо королівна йому відповіла поглядом, можливо вона плакала, можливо не подала вигляду, а може - сміялася, бо так їй гарно вдалося обставити лицаря і далі продовжувати збещещення королівського імени… Мне хотілося б знати, що вона плакала, бо ж королівна не можу бути надмірно жорстокою…
Тому, оскільки в цьому творі мова йде про щось лицарське, то того хто пише вірші до королівни логічно було б зобразити лицарем. Але я чомусь думаю, що всі лицарі, як правило, горді свого становища, надмірно вивищують свої реґалії. Я не думаю, що гордий лицар здатний до щирого вияву своєї симпатії. Тому я думаю, що подібну поезію міг написати хтось дуже незначний, той, кого ніхто не помічає, той, чия справа життя є настільки буденною і неважливою, що самогот його існування ніхто не помічає. Саме тому ти невідомим поетом обраний зброєносець - достатньо освічений, щоб писати вірші, і достатньо віддалений від конюшні, щоб не смердіти кінським гноєм.
Лист королівни до лицаря написаний не мною, але оскільки ця пані хочуть залишатися невідомою, то я дозволив собі його адаптувати під загальний стиль і дещо змінити рифми. Сподіваюся шанована пані мені це пробачать.
Тому ці вірші я присвячую саме королівні. Вона абсолютно заслуговує мати собі присвячене дванадцятивіршя. Дванадцять віршів цілковито і беззаперечно присвячених їй одній, з думками, тривогами та фантазіями, виключно для неї.
Дванадцитивіршя
Вірш перший
Моя любов -
немов жар - птиця,
Пливе крізь тьму
Й безодню зла,
Вона горить
І не боїться
Згубить себе
В твоїх очах.
Безмежне дно,
Бездонний час,
А я - закоханий у вас.
Вірш другий
Я перед вами вже стою,
Рука моя іще тремтить.
Я щось бурмочу, говорю,
А серце радісно кричить.
Кричить так щиро і без фальші,
Співає пісню голосну,
А дощ хлюпоче по асфальті,
Слова відстрибують в стіну…
Це все було, давно, і правда
Вже двадцять літ тому було.
Я промовчав, пішов до парку,
Слова ловити крізь пальто.
Вірш третій
Я вирвав серце із грудей,
Поклав тобі у ліву руку
І зник у натовпі людей,
Заклав тобі безсмертну душу.
Шукав роками дивні ліки,
Переходив усі світи.
І знахарів у краю дикім
Питав про зцілення душі.
Я втратив все, і час і гроші,
Згубив себе в чужій землі.
Та викуп дати неспроможний,
Врятуй по милості своїй.
Вірш четвертий
Весна далекою від нас
Здавалась мрією, не більше,
Зима немов застиглий час
Покрила білим все найгірше
Блукали містом цілий день,
Сніги покрили нас цілком,
Серця наповнили вином,
Вуста - щемким теплом.
І все здійснилося для нас,
І ми щасливі, що без межі
Лише на різнім континенті.
Вірш пʼятий
О радосте моя, мадонно щастя,
Тебе я піднесу аж до небес,
Мов чисте джерело мого безсмертя
В тобі я розтопився, просто щез.
Я ще ось тут, десь біля тебе,
Сповняюсь ніжністю святою,
І сильно так благаю небо
Хоча б ще мить прожить з тобою.
Вуста твої так ніжно рожевлять
І тихий подих сповнює кімнату
Тебе люблю я ніжно обіймать.
Вірш шостий
Розплющу очі - бачу я тебе.
Закрию очі - прийдеш ти у сни.
В траншеї чути гнилість і щури
І сірий дощ мовчить з німих небес.
Під звук гармат - ти сяєш наче німб,
В моє практично втрачене життя
В тобі мій сенс, ти мій стражденний гімн
І мій маленький якір до буття.
І бій стиха раптово, я живий.
Ще серце гупає зі швидкістю мотору,
І ти живеш іконою в мені.
Вірш сьомий
Коли двоє розлучаються,
Нові слова не вимовляються,
Нове добро не примножується
Лише смуток народжується.
І йдуть вони на всі сторони,
Розчиняючись в невідомости,
Не оглядаючись один одному,
Не прощаючи свої ж пОмилки.
Зупиняючись в ранковому хаосі,
Біжучи вздовж сірої вулиці,
Зустрічаєм завалені гавані
Кораблів із незрілих любощів
Вірш восьмий
Ти очима
Поманила,
Усміхнулась,
Підкорила,
Розірвала на частини
Серце душу і клітини.
Я співав тобі
Сонети,
Заливав смішні сюжети
Цілував твої долоні
Мріяв розтектися в лоні.
Проминули довгі роки,
Залишився лиш неспокій,
Я боюся до гарячки
Втратити тебе зненацька
Вірш девʼятий
Моє нещастя відплило,
Було ось тут - і вмить пропало.
І що зі мною таке стало?
Можливо то прийшла любов?
Як тихий злодій опівночі
Зламала всі замки й ключі,
Кинджалом ласки і турботи
ВразИла серце і думки.
Тепер я інший - Прометей,
Я відродився наче Фенікс
З глибин твоїх ясних очей.
Вірш десятий
Зима довкола, тільки сніг,
Весна делеко ще від нас
Якби змінити тільки зміг,
Якби зумів здолати час?..
Я б все змінив, змінив життя,
Змінив любов (без каяття),
Змінив поставу в час біди,
Змінив для щастя приводи.
Нам так кортить прожить інакше
Минуле, що давно пройшло.
Бо в нім відоме все давно.
Вірш одинадцятий
Війна...
стирає все вона,
кордони душ, і межі тіл.
Нещадно рве тканину дум
Сім'ї кидає між світів.
Навала темряви й тіней,
Чорти танцюють між людей,
Стинають голови і долі,
А світ схиляється до крові
У переддень війни світів
Втрачаємо страхи батьків,
І наче молоді козлята
Кидаємось до пащі львів.
Оце Кінець....
в норі й багнюці
ногою бігають щурі.
Дощі, сніги спадають гучно
Під канонадою орди.
Хотів померти десь за містом,
Де будуть внуки та сини.
А доведеться тут, в окопі,
У стрілянині та борьбі.
О, Боже, Боже мій ласкавий,
В останню мить тебе прошу
Не кидай душу у пітьму…
Вірші дванадцятий та тринадцятий
Лист королівни до лицаря
А знаєш що? Тобі я не казала,
Але кохала я тебе не раз.
Я так далеко почуття сховала,
Не було вибору у мене на той час.
Вечорами у друзях топилась,
Алкоголем глушила той звук.
Моє серце кричати просилось,
Я ж закрила чуття моїх вух
І що рокИ? Вони лиш посміялись,
А погляд твій відкрив усі замки.
Я вже удруге, чуєш вдруге закохалась,
І цього разу, мабуть, назавжди.
І я не буду марно сподіватись,
Мені достатньо того що Ти є.
А як же хочеться тебе торкатись,
І напуватися з твоїх очей.
Якби дали мені один лиш день,
Єдиний день провести із тобою
На краї світу, де нема людей…
Я б напилася свОєю любов'ю.
Мені хоч ніч, проведену в готелі,
Щоб огорнути пристрастю тебе.
І ми удвох будемо на постелі
Шукати зорі в опівнічнім небі.
Я б цілувала твої губи
Так мною пристросно бажані.
Я б відчувала твої руки
І віддалась в палкій нестямі
Я вже раз його не послухалась.
Але серця ти все ж не обманеш,
І я згадую як тоді мучилась
Цього разу я буду слухняною.
Я мушу відпустити твою руку,
Але уголос цього не промовлю,
І на землі бувають такі муки
Як йти від тебе в темряву безмовно.
Я не буду Із цим сперечатися,
І боротись з коханням не буду.
ВЖЕ дозволила цьому я статися.
Ти вже попав в мої груди.
Відповідь лицаря під сурми зброєносця
І як тепер мені з цим жити?
Носити тугу мов тягар?
Я вже колись хотів здуріти,
Та пристрасть в льосі заховав.
Я ще тоді, в надранні часу,
Побіг у світ своїм життям,
А вже тепер о пів на першу
Від твоїх слів камінням став.
Я можу вигляд ще зробити,
Що я ніщо не помічав.
Але минуле не змінити
Воно пробігло як состав.
Немає коментарів:
Дописати коментар