Я вас хотів серед пахучих трав,
Де ковила і древнії кургани,
Де камʼянІ бабИ возносять хвалу
Усім старим, прадавненим богам.
У тих степах, де дикі коні пасли
Густу траву, я вас би обіймав,
А понад нас немов нічнії перли
Чумацький шлях мов камʼяний бовван.
У нас би була ніч перед Купайла,
І ви би вийшли нагі із води.
Я обіймав би мокреє волосся
І пригубив солодкий мед весни.
У тих далеких пОлоцьких степах,
Русалкою ви стали би для мене,
І піднесли десь на десяте небо.
А памʼятаєш той струмкий фонтан,
На площі міста, де ми веселились.
Він барви цвіту щиро вивергав
А ми раділи кольоровим дивом.
І ти стояла по коліна в нім,
А дрібні бризки сяяли на віях,
Я милувався маревом чудним
І піднімав, вхопивши за коліна.
О, ці коліна, їх завжди любив
Такі незвичні, майже з кінофільму.
Я цілував фонтанові бризкИ
Вона котилися моїм лицем повільно.
І день яснів, а ті короткі ночі
Ті літні ночі - мої назавжди
І ти мій сон, фонтанові пророчий.
Мов корабель потрапив мілИну,
В душі розвій, і буря і шторми,
Вона мене колись, було, боліла,
А вже тепер затерлла - не болить.
Я наче камінь, втомлений століттям,
Простий вапняк сотворений поліпом,
Бездушне тіло, втративши свій дух,
Безвольно дніє, втративши і слух.
Не чує болю, радощі забуло,
Фальшиво плаче, і сміється так
Лише шоденно щастя імітує
І сірі дні перетирає в мак.
Собі стою, на серці наче пустка
Воно працює, та не відчуває
Все, що кожен з нас щоденно має.
Мене ти вигнала із мого дому,
Впустила пустку, іншого знайшла.
І я тепер мов неприкайний йолоп
Стою в руїнах нашого життя.
Все так раптово, все занадто швидко,
Немов літак звернувся у піке,
Я не помітив що зробив навмисно
З твоїм життЯм, яке ж воно гірке…
Ти безнадійна, майже збайдужіла,
Розбита словом, і жорстоким гнівом,
І вже твоя душа така "весела"
Немов посклАдане в кутку каміння.
Я руйнівник. І все я зруйнував,
І твої мрії, і твої бажання
Я на смітник відніс і закопав…
Не жди мене сьогодні опівнОчі,
Я не прийду хоч ти чекаєш ще.
Не подивлюся в твої ясні очі
Твоя любов обпалює мене.
Я спопеляюсь від твоєї ночі,
Згораю серцем духом і єством,
Мене ти мучиш полумʼям гарячим
І я впадаю в коматозний сон.
Я пропаду і щезну десь навіки,
Ти зможеш ще собі знайти любов.
А я спочину під намистом срібним
Із тихих зір та місяця, а втім...
Твоя любов - прокляття за провини,
За всі гріхи які зумів знайти,
І найдорожчим людям принести.
Я бачив сон, тривожний дивний сон,
Мені він снився вже не перший раз.
У цьому сні був чорний чорний демон,
І він прийшов у дуже дивний час.
Я все ще спав, над ранок досипав.
І ось в глибоку втрапив я печеру..
Тривожний страх я чітко відчував
І мусів йти на сіро - чорну гору.
Я піднімався важко і повільно,
Щось не давало підвестись уверх,
І вже коли піднявся до вершини
Мій меч важкий від слабкости упав.
І що це було, що це означає?
Цей сон з повтором - нащо він мені?
Це може доля стука й натякає?
На суперечність моїх прожитих літ?
Ти пригадай, коли ми вперше були.
Ти одягла прозору білу блузу
І твою руку, що тремтіла дрібно,
Я цілував немов би одурілий.
І обіймав твоє ледь тепле тіло,
Я заспокОїти його хотів би
Безмежно щирими цілунками у шию.
Нажаль лиш так любити я умію…
У в ті моменти, коли ми так кохали ,
В полоні трепету і радости літали,
Я точно знаю - ми не відчували
Ані біди, ні жодної печалі.
У напівтемній стишеній кімнаті,
Ми цілували душі нерозкриті.
І потім ранок разом зустрічали.