Весняні зайчики

 Чи знаєш ти, що йде весна,

Дарує сонечка вогнисті?

Тривожний зайчик ожива

в очах блакитно - променистих.  

Ти повертаєш до життя,

щодня пускаєш ніжні квітки

неначе сливка молода,

вкриваєшся роженим цвітом.

І з кожним днем весни рясної,

коли то блискавка, то грім,
ти розростаєшся красою,
в тобі росте потужний спів.

В тобі природа виграває,

Готує суміш почуттів.

Життя майбутнє визріває,

Готує ґрунт майбутніх днів.

Немає сил протистояти

Природі щирій, зову тіл. 

Отак кохання дозріває

Готує прИхід дітваків

Весняний неспокій

 Ти юний спогад весняний,

Тебе я ждав, тебе плекав,

а ти прийшла як білий дим

Із тих країв де не чекав. 

Я просто жив, паливши дні,

Щоденно звично існував,

Надвечір зʼївши цигарки,

У ліжко йшов і просто спав. 

І раптом ти як грім небес

Зійшла весняною грозою,

І змила залишки покою.

І той колишній спокій мій

Лишив на смітнику надій,

пірнувши у неспокій твій. 

Вишневий дощ

 А знаєш що? Я трохи ще кохаю.

і хоч давно промчалися роки,

Троянди цвіт і свіжий запах чаю

завжди мене у спогади вели.

Весняний день пригадую раптово,

вишневий цвіт, що падає на нас, 

торкання вуст, солодко малиново

пʼянить дурманом, і втрачаємо час…

Не памʼятаю скільки ми стояли.  

вишневий дощ вінчав палку любов,

А спогад цей в у безвісті пішов.

Я все одно ще трохи та кохаю.

І хоч десятків збіглося років

вишневий дощ назавжди памʼятаю…

Природність любови

У твої очі задивлюся,

з очей блакиті зачерпну,

рукою по щоці торкнуся,

пʼянке волосся пригорну.

Візьму тонку холодну руку,

теплом від своїх рук зігрію,

одЯгну маску і перуку,

Тебе розважити посмію.

Зробити зможу все, коли

яскравий сміх і щирий голос

єлеєм виллєш на мій волос.

А це і є любов святая.

Вона мов зліпок із рослини,

росте без ясної причини.

Вогонь

Вогонь пала довкола нас,

душа і тіло загорілись.

Вважали ми, що він пригас,

та схоже все лиш затаїлось.

Як вправний злодій уночі,

приходить тихо та без шуму,

так цей огонь в твоїй душі,

пробив дорогу в хмарі диму.

І перекинув моє серце,

розніс ущент, на попіл звів.

Мої думки, розумні сенси,

усе, що трепетно беріг.

І ось палаю вже цілком,

без вийнятків, та без обмежень,

я не зумів, і не зборов

моїх границь із купи застережень.

Сонет з елементами душевних мук

І як же хочеться усе сказати,

бо може стане легше там, на серці.

Отак ходить, в собі вулкан ховати,

на це в нас двох ніяк немає тверді.

Ми наче бомби, сховані в конверті,

один лиш дотик - і всьому кінець.

Надривом живемо на цій планеті,

немов життю приходить вже вінець.

Чи можна ще імітувати краще?

Наскільки щирим буде наш «концерт»?

В часи війни і абсолюту фальші.

Я утомився лицемірно красти

у тебе дні щасливої пори

і називати це незмірним щастям.

Руїна

 І хтось прийде, і руку покладе

На твоє схилене, потовчене плече

Огорне смутком, плачем наверне

І ти здригнешся, ти згадаєш все 

Давно минуле, що вже відійшло.

Твої слова раптово пригадаєш,

Як ти пішов, тривке шукати дно

А в результаті - спогади плекаєш.

І гуркіт битв, що були у душі,

Лунають досі в серці й голові,

А ти сидиш поміж своїх руїн

Ковтаєш ліки, гасиш ними гнів.

І без просвіту лічиш свої дні

В пекельних муках, наче у вогні.