Ніч сімнадцята - Тривожний сон

У сні тривожнім знову ти сумна,

руками білими обличчя закриваєш.

Ти вся бліда, заморена худа,

Неначе смерть у гості все чекаєш.

І я кричав, хотів порвати млу,

таку густу, що дихається важко.

Вхопити руку втомлену, тонку,

теплом зігріти, обіймать небесно.

Та це лиш сон, у ньому я безсильний.

Моя рука пронизує тебе,

а ти ридаєш і мовчиш безвольно.

І вже прокинувшись в липкім поту,

ШирОко скинув руки до небес -

О дайте сили, щоб я просто щез...

Руїна

Полиш мене, хіба я в змозі?

Я вже руїна між людей!

Єство моє в страшній тривозі

Мавпує рух із дня у день.

Вже не людина, тільки робот,

що імітує міць життя,

Завмерле серце більш не робить

Ані одного відбиття.

Душа покинула це тіло

Тепер вбиваю як жию

Рефлекси роблять своє діло

І знову вбити я їду.

Отак зруйнований дощенту

Лежу в могилі моїх мрій.

У третій світовій війні.

Біла пустеля

Куди не глянь - довкола тільки сніг,

Як молодої чистий білий вЕльон. 

Немов вуаль покрила чорний світ,

Щоб білизна сховала ту каверну. 

Оту слабку частину у легені,

Що захворіла дико та нестримно,

Та убиває тіло з дня на день

Працює в тиші, пʼє життя невпинно.

На білий саван кров паде моя 

Нутро виносить гниль на чистоту

І забирає часточку живу. 

У мене смерть стоїть поза плечима. 

А навкруги сліпуча біла мла

Вона прикриє моє біле тіло…

 

Я все міг…

Я міг торкнутись, міг ще обійняти,

забрати смуток, усміх піднести.

Та я лишився наче стовп стояти,

мені лишалось встати, і піти..

Моя рука ще у твоїй долоні,

а твої пальці ковзнуть в далечінь.

Моя душа лишається з тобою,

моя свідомість - страж твоїх видінь.

Я вибрав щастя твоє, ні, не моє,

подарував хвилини та роки

в яких твоя душа буде в спокої.

А моя щезне наче денна тінь.

У глибині тривожних сновидінь

Аїда царство прийме мою тлінь.

Тривога

Тривожний я, моя душа в бентезі,

Весела пішла поміж домів. 

А що я можу? Я з тепер у черзі

В стовпотворінні твоїх пацанів. 

Квітуче гроно ти їх назбирала,

Уклала список, позначки ввела. 

Мені огидна, дивна ця забава,

Зіпсута геть акторкою вистава. 

Я просто піду, бався й далі з ними,

А так хотілось дарувати щиро 

Свої пісні, тривожну синь небес. 

Але життя, і люди трохи дивні.  

У кожнім серці - свій дурний мотив,

Тебе ж, дівчино, трохи я любив,.,

Літнє марево

О подивись на мої збиті руки,

Візьми пелени, рани огорни,
Залий єлем вже підгнилі струпи
І я з полегшям видихну, а ти

Підеш стернею понад диким сонцем,

Марою зникнеш, наче й не було.

А вже тепер ти будеш тим віконцем
Через який у світ дивлюсь з теплом.

Я і не думав, що будеш такою,
Не уявляв тебе я медсестрою,

котра і тіло й душу порятує.

Зате тепер напевно, чітко знаю,
Знайду твій слід десь поміж колосків
І тім сліді втоплюся аж до краю...

Зимова спека

Мене пече нестерпна спека в серці,

вогонь горить і навіть не згаса,

а я беру гарячий лід у серпні
в переношу в січень, в холода.

Мене болить, і біль оцей взаємний,

тебе також наповнює огнем.

Моя любов, костер палкий, таємний,

немов напалм випалює усе.

І тут камін дрова оближе щиро,
моя щока розпашиться від слів,

котрі тобі так палко говорив.

І після слів - візьму у руки долю,

Піднесу пасмо стомлених вітрів
і заплету тобі сплетіння снів...