Мені приснилося

Приснилось раптом що удвох 

З мовчанням тихим і привітним,

Ми вели німо діалог,

А навкруги - весна розквітла.

Повітря сповнилося медом.

Довкола білими квітьми

Пустили пахощі дерева,

А ми удвох з мовчанням шли.

І тільки поглядом одним

Ми все прекрасно розуміли,

Вогонь твоїх - мене зігрів,

Мої вогні - тебе збудили.

І сон прекрасний не минав

Допоки ранок не ввірвався

І не почалася війна

І мій будинок не розклався…

Покинь свою надію

Надію марну, зболену покинь,

він не вернеться, він минуле коло.

І залишається боротися й прожить

своє життя, а дике твоє поле

сльозами щиро, з відчаю полий,

віддай весь гнів і крик сумної долі,

і в тому місці зійде цвіт - полин

Як смертний знак, як памʼять твого болю.

Ти проживеш, воно в тобі пройде,

то не кінець земного існування,

коли втрачаєш зраджене кохання.

Любов не зрадить, не пекельно бʼє,

любов постійно і стабільно творить

усе що ти вважаєш як своє. 

Спогад на березі

Годинник стрілкою вицокує хвилини

яскравий день біжить у майбуття,

А ще зима невблаганнО панує,

і холод крізь щілини проника.

Ще не весна, але й ве не зима,

і хоч мороз тримається стабільно,

Я прогуляюсь, без ривків, повільно.

І по думках пройдуся без жаля.

У голові - неначе після битви,

одні поля засіяні кістьми,

я би хотів радіти раом з дітьми,

але думки летять в чужі краї.

Туди де море, де високі миси,

Скелясті скелі вгору стременять.

Там я буду у водах ноги мити

і твої лиця мило уявлять.

Згадаю всі твої сміхання милі,

палкі цілунки, зайчики в очах,

Гіркі плачі в розлуці на причалі

печать прощань, руки останній змах.

І я ступив на берег без вагання,

мене чекало світле майбуття

Я ще не знав - відмова від кохання

ще призведе до пустки й небуття.

Бо без любови - жити неможливо,

Вона рушій, вона святий Грааль.

Я був дурним, не знав що є важливо

Залишив острів і твою печаль.

Вже не вернути наші сподівання,

ти десь самотньо хвилі стережеш.

Пробач мені, пробач, твоє кохання,

моя сирено, знаю ти прийдеш,

у мої сни, що сповнені тривоги,

в мої думки - вони давно твої...

Шкода лишень, це мрії голубі...

Подорож у море

Сьогодні день мабуть буде спекотним,

То саме час у човнику плисти,

У море суші на руках принести

І огорнутись до останку ним.

В потоках чистих хвилі вигравають,

Глибинь синіє, шельф давно минув,

Дивлюсь у небо, чайки ще питають

Чи я часОм минуле не забув?

Та де забудеш? Це в мені навіки,

Минуле завше в подорожі жде

Меланхолії, що від втоми йде.

У ті часи - накриє ностальгія,

Минуле ніжно у думки несе

Мою любов, що вмерла від безсилля

Інвалід

У моїх снах - пекельна вже пустеля 

В моїх думках - тривожний вітровій

А наяву - земля торкає неба

Коли стрічаю тиху твою тінь.

Підняти очі - навіть не посмію,

Якби хотів - то певно би не зміг

Нема бажання пестити надію,

І сподіватись твій почути сміх. 

Я інвалід, піду, пошкандибаю,

Не має сенсу твій шукати лик.

І хоч в глибинах нутрощів бажаю

Когось любити, все ж я - чоловік.

А може завтра знову я зустріну,

Прозору тінь під сонцем вогняним.

І знову день у радості зустріну,

І сум ночей піде у безвість з ним.

Якби ти знала

Якби ти знала що у серці в мене,

Якби ти чула ті сумні плачі,

То я не знаю чи була б потреба

Тобі сказати хоч «Привіт» мені.

Якби ти знала всі думки шалені,

Якби ти чула мій спокійний біль,

Тоді б ти знала - луки не зелені,

Вони отак ховають чорну тлінь.

Якби ти знала… думаю постійно,

Але в наступну мить собі сміюсь

Навіщо це торкатись має вуст,

Котрі для мене більші сині неба,

Котрі люблю де треба і не треба,

Котрі вершина моїх спраглих дум

Читай мені до сну

Один єдиний раз мені читай

Коли до сну збираються лелеки 

І твоє слово пристрасно далеке 

Мені без лишку щиро віддавай. 

І голос твій, огорнутий у ніжність,

Спаде росою на пустелю сну,

Я так ціную тиху твою щирість

І так боюсь залишити одну.

Тому лежу, і слухаюсь покірно,

Ти мій режим, мій добрий оберіг,

Шкода та щастя я таки не зміг,

Подарувати довгі довгі роки.

І в гості смерть вже скоро завітає,

Але ти знай, любов - не проминає.