Бруд, зима

Тепер і снігу дочекатись годі,

кругом дощі, болото і гнилі

лежать ще з осені брудні листки,

ховають землю від бруднозими.

І мої капці втоплені в багнюці,

пальто моє - промокле до кісток.

Я за тобою, йду, і без різниці

куди ти йдеш, який у тебе крок.

Ти в далині, ідеш за горизонт,

Мене лишаєш в повній однині,

і я зникаю в своїй самоті.

Надій нема, одна зчорніла смуга,

рубець в душі та спомин на вустах.

Вже вечоріє, і ліхтар погас.

Снігова королева

 І тільки сніг лишився на душі

опісля твого зимного цілунку,

Я весь завмер, завмер і затримтів

від твоїх вуст, подібних на сніжинку.

Ти снігова холодна королева,

ти вмієш лід творити у душі.

А я весни благаю в сонця й неба,

Мені не треба криги та вітрів.

І тільки снігом свище за вікном,

І тільки ти в ледь синьому вінку

малюєш хвилі по моїм лицю.

Я завмираю, сплю та замерзаю,

спускаюсь в царство тіней голубих,

щоб вже ніколи не сказать “Кохаю”...

Короткі зустрічі

Прощатися нам легко,

стрічатися - так важко.

Біжать скупі хвилини,

крадуть частини щастя,

від нашого дрібного

швидкого існування.

Ми хочемо значного,

ми хочемо - кохання.

Ми часу не марнуєм,

швиденько проживаєм,

століття в насолоді,

що втиснені в хвилині.

І день життя такого

Замінює квартали.

Втрачаєм лік у тому,

чого так сильно ждали.

І вже раптово стане

світанок наш останній,

ми плачемо бо хто - зна,

коли отак спроможні

ми будемо зустрітись,

і віддавати ніжність

в потоці невагомім,

сплалити у любові.

Мені вже не вернутись

У твої сни - мені не повернутись,

твоє життя - закрите скрізь для мене.

А я так хочу хоч на мить зустрітись,

та обійняти, утопитись в небі

твоїх очей блакитних та принадних,

котрі освячують довкола себе,

усіх людей хоч трохи ще придатних

творити те, що ми добром зовемо.

І твоє серце, сповнене любові,

тепер мені у сні лише стрічати.

А може вже я змучився чекати,

коли ти звернеш погляд свій раптово

на моє все нужденне існування,

і тихим усміхом зметеш страждання.

Ніч шістнадцята - І це мине

І це пройде колись напевно,

майбутнє вносить свої правки.

але тепер ми знаєм чітко -

оце шаленство - не даремно.

Мине і втопиться забуте.

Воно залишить дику спрагу,

щодня вертатися і знати,

що можна і ось так кохати,

забувши про ліміти долі,

про всі теперішні проблеми,

ловити серцем насолоди,

начхавши на усі вимоги.

Згадай же дівчино

Згадай же дівчино ті ночі чудові,

коли зустрічалися ми.

і я милувався твоїми очима,

а ти задивлялися в мої.

І весни співали, і літа гуділи,

і води піднялись у вись.

Майбутнє творити ми дуже хотіли,

скінчити разом свої дні.

Та літо минуло, із осені стало

заносити холод в душі.

Любов ти мою у вогні зруйнувала

і зникла у темній імлі.

І от я осінній сиджу тумані

не ім та все плачу собі,

ховаю свої почуття невеселі,

а ти все приходиш у сни.

Іди собі світом, від мене далеко

Та іншим світи уночі,

а я бездоладний неначе лелека

Полину в далекі краї.

У дальніх краях мабуть я загину

пропаду навіки вічні,

і в темну безодню заберу з собою

Усі наші сонячні дні.

Рахуючи рубці

 Вночі приходила до мене,

дивилась карими очима,

ти погляд свій не відводила,

а десь над ранок - відлетіла.

І я дивився в ясні очі.

У памʼяті - лише вони. 

Згадати прізвище вдалося,

і вигляд повних вуст твоїх.

А потім поступово все

почало згадуватись швидко,

і наше літо неземне, 

і поцілунки блискавичні,

І дивна подорож у гори,

і теплота у літні дні

і наше спільне тихе горе,

коли відʼїхала в далі…

Ці дивні спогади не дали

заснути скоро, цілу ніч.

Лише на серці рахували

рубці, рубці сердечних втіх.