Якби ти...

Якби ти знала як ти утішаєш,

коли приходиш з усміхом своїм,

ти моє серце світлом звеселяєш

і зло відводиш голосом дзвінким.

Якби ти чула всі мої прохання

до вищих сил, спрямованих в журбі,

то би б могла пізнати милосердя

і не пройшла, байдужою в собі.

Якби відкрила свої ясні очі,

до моїх слів, немовлених ще,

тоді ясніші були б мої ночі,

бо я би знав - твоя душа живе.

Якби почула мої піснеспіви,

котрі лунають без кінця в мені,
тоді б ти знала - всі таємні мрії

створити в світі можу лиш в тобі.

Якби ти знала, о якби ти чула,

Якби я міг сказати всі слова,

але твоя душа давно відчула,

що я не твій, не доля я твоя...

Прошу тебе

ПрошУ не плач, о моя ніжна мавко,

Не поринай у смуток та журбу,

Я ще тебе держу в обіймах палко,

Я ще люблю тебе таку сумну.

ПрошУ не йди у чорно - білий світ,

не покидай веселкових багрянців,

твоя краса вмирає в сіроті,

а ти така приваблива уранці.

ПрошУ тебе, любові віддавайся,

все без останку віддавай мені,

щоби я знав - моє буття в тобі.

І я буду тебе підносить щиро

на наш вівтар, де відданість живе,

де навіть старість буде нашим дивом.

Коли не хочеться нічого

Лежу і стіл тримає моє тіло,

а голова чумна та без думок.

Серед зими тарахкає невпинно

до монотонності сирий, холодний дощ.

Нема думок, вони кудись звітріли,

опісля ночі обстрілів, тривог,

а ми удвох так спокою хотіли,

ми так хотіли лиш відлуння нот.

І я вдивляюсь у мокристу темінь,

У ній лише світіння інших хат,

ще зовсім трошки і яскрава зелень

покриє світ, тоді наступить лад.

Мабуть я спати скоро вже захочу,
мабуть і ти вже спиш в теплі давно.

Тебе отут десь на столі залишу,

як не допите звечора вино.

Мій еліксир, уявие моє щастя,

котрому бути щастям не дано.

Тобі пішлю усі свої зізнання

під звук ракет і звуки ППО.

А поки все довкола сіро - чорне,

допоки серце мертве та сумне,

дозволь мені побути монотонним,

безвольним бути поки це мине.

Знову ти

Ти знову поруч, ти уся тремтиш,

І шкіра вкотре стала гусячОю,

А може знову щастям пригостиш

На вперемішку з теплою любовʼю?

Я пригортаю твоє тонке плече,

І чорні коси накриють нагу спину. 

І знов болить, і трохи ще пече,

Що я тебе назавтра вже покину.

Твоя щока на моєму рамені,

Така багряна, вся горить вогнем,

Гарячий подих наче із пустелі

розмірно дме та спалює мене.

Я просто тлію наче та жарина,

рукою стан прекрасний обіймаю,

ти надзвичайна, ти моя людина,

з тобою я і на той світ ступаю.

Отак удвох ми мріємо у тиші,

обійми наші - тільки наш секрет,

Я завтра йду, і навіть не залишу

від наших мрій надломлений макет.

Коли…

Коли ти думаєш, що все,

Що твоя доля геть розбита,

що ти надломлена й розмита

і вже настав тобі кінець,

то просто знай - ти не єдина,

що точно є ота людина,

котра тобі і дорога

і що коли болить нога

вона тобі поставить бинт

і не введе у лабіринт

в якому розпач і злОба

тебе зведуть по манівцях.

Ти не єдина, не сама,

і хай ти з іншим відчуттям,

це все не має значень,

Ти не одна - цього достатньо

Твій біль мене болить

Мене болить твій біль, що крає душу,

Хоча тепер затерпли всі чуття,

я відчуваю те чого не мушу

тобі казати через небуття.

Мені у серці крається тривога,

Твоя тривога з тугою сплелась.

А надворі панує вже негода

вона надовго за цей світ взялась.

Мене карає вся твоя байдужість,

Правдивий страх замішаний в очах,

І ти мовчиш неначе невагомість

І все караєш в непристойних снах.

Мене вбиває твій гордивий погляд,

Болить незримо, як мишʼяк вбива,

Я ненавиджу свій нещасний здогад,

Що ти можливо не будеш моя.

Мене болить, мене болить твоє

Тривожне горе, смутком оповите. 

Тепер воно, назавжди це моє

Воно в мені неначе куля влите.

Ти така як Афродіта

Дивлюсь на тебе, ніжну та відверту,

Ти зараз гола, Афродіта снів,

І твою шкіру доблиску натерту

Я уявляв, я знав її всі дні.

Я знаю запах від твоєї шкіри,

Твоє волосся пахне мигдалем,

І кожне частка у твоєму тілі

Мене проймає лагідним вогнем.

У ці моменти хочеться обняти,

Тебе маленьку дівчинку палку,

І твої груди ніжно цілувати,

І дарувати всю лобов свою.

Я люблю ноги твої обіймати,

Вони такі неначе з мармуру,

Вони достойні поцілунки мати

Вони вершина ісьооо людського.

Люблю я руки, твої дві тростини,

До них щокою ніжно доторкнусь,

Без них не можу в прожити днини,

Без них напевно завтра задихнусь.

І живота люблю я пригортати,

Буває вухом ляжу і лежу,

І наче я дитина хочу мати

Тебе у собі, лиш тебе одну.

І твої губи - пелюстки троянди,

Такі гарячі, аж горять теплом. 

Тебе запишу у свої легенди,

І розчинюся в тобі перед сном.