Коли не хочеться нічого

Лежу і стіл тримає моє тіло,

а голова чумна та без думок.

Серед зими тарахкає невпинно

до монотонності сирий, холодний дощ.

Нема думок, вони кудись звітріли,

опісля ночі обстрілів, тривог,

а ми удвох так спокою хотіли,

ми так хотіли лиш відлуння нот.

І я вдивляюсь у мокристу темінь,

У ній лише світіння інших хат,

ще зовсім трошки і яскрава зелень

покриє світ, тоді наступить лад.

Мабуть я спати скоро вже захочу,
мабуть і ти вже спиш в теплі давно.

Тебе отут десь на столі залишу,

як не допите звечора вино.

Мій еліксир, уявие моє щастя,

котрому бути щастям не дано.

Тобі пішлю усі свої зізнання

під звук ракет і звуки ППО.

А поки все довкола сіро - чорне,

допоки серце мертве та сумне,

дозволь мені побути монотонним,

безвольним бути поки це мине.