Цикл "Метастази кохання"

Сьогодні ти сумна

Сьогодні ти сумна і напів сонна,

Прийшла на офіс до свого вікна,

Холодне крісло обійма волосся

Гаряча кава руки зігріва.

Отак потроху сили наростають,

Гаряча хвиля зрушує думки,

Оці проблеми ще не уявляють

Кого в борні одержали вони.

Завзяття твого вистачить на сотню,

Твоя робота - мов щасливий знак,

І Боже збав коли твою дорогу

Перейде той, хто не працює так.

Тебе щоранку мовчки розглядаю,

Топлюся тихо у твоїй красі,

І так наївно мов дитя кохаю.

І так шкода, що квітнеш не мені.

Холодна, волога осінь

Осінні дні, наповнені водою,

волога дише з кожного кутка,

холодний дощ повільною ходою

крокує сміло до мого вікна.

І зазирає у порожню хату,

Його стрічає лиш пітьма одна. 

Тепер стоять порожніми кімнати,

В яких колись сміялася краса.

Вони не будуть відчувати сонця,

зсіріла тінь впаде на чорний стіл,

і не здмухне зотлілий з часом пил.

Все що минуло і пішло у безвість

не повернеться до кінця віків,

і не пренЕсе всім важливу вість.

Сон в небутті

Я тихо спав, колисаний журбою,

Довкола ніч мов панна чарівна 

Мене сповила повіддю міцною

Здавалось більш надії вже нема.

І наче грім серед зимових днів

До мене промінь сонця надійшов

Його зустріти гідно я не смів

Надій відчути щастя не було.

Тепер же сум - єдина моя доля,

у ньому плачу і сміюся тихо,

Бо вже нема звідкіль чекати лиха,

воно в мені живе наповсякчасно,

не покидає навіть серед ночі,

коли здригаюся у невимовній тузі.

Мене нема

Сліди на скелі, сльози на піску,

І тільки хвилі піну розбивають.

Я ще постою, згодом вже піду

Хоча керунку певного не маю.

Осліплий човен у полярну ніч - 

оце моє тепер переживання

я би й хотів здолати тихий штиль

вітрила сильні віддати пориванням.

Але тепер немаю більше сили,

моя душа - розхристана і мертвА,

бо ти у сутінках розтанула німа.

І забрала у темряву з собою,

мою могутню й непохитну волю,

Тому й мене тепер уже нема...

Іній у сніговії

Туман сріблястий, іній мов кришталь

покрили землю саваном збілілим,

Чому ж тоді на серці в мене жаль

коли зима лягає наче килим?

А все довкола в сніговім полоні,

морози сильні, сніговії злі,

Краплина снігу тане на долоні

змиває спомини тривожні у мені.

Вдягаю шапку, і гарячу свиту,

горнути вкотре треба новий сніг

Руденький котик рветься на поріг...

Зникаю тихо, йду по круговерті білій,

Мої сліди зникають через п'ять хвилин,

і вже ніхто не зна, що в мене в серці іній...

Зимовий сад

Як покручі здіймається гілля,

Завмерлий сад зимою огортає

Колись гарячі, щирі почуття

Холодний сніг у пЕлени ховає.

Холодна ковдра, збілена до блиску

несеться притьмом до краю світів

і мертве віття піддається тиску

скажено - хижих зимняних вітрів.

У шибку бʼється снігова завія

Не видно навіть тьмяних ліхтарів

І рвучко сипле снігове колюччя.

В моїх старих покручених долонях

Гаряча кава довго ще холоне

Маленький протяг тихо свище в сінях.

Так раптово, так несподівано

НімОтні хвилі так раптового тепла

Омиють тіло серед ночі травневОї 

Вдихнути б коси і в тремтливії вуста

Укласти б спокій та думок палких сувої.

І потім сплестися у танці вогнянОму,

Спалити душу і до попелу серця,

Не шкодувати у майбутньому старому

Що так без присмаку пронеслося життя.

Лише солодкі та примарні мої мрії,

Такі нездІйсненні галактики плетінь,

Холодне сонце зігріває на подвірʼї.

Тривожний вітер так раптового тепла

Гойдає хмари і мого бажання хвилі,

Нажаль, печаль і лиш примарні мрії…

Пісня для тебе

Ця доля

наче тюрма,

що моє серце

трима в полоні

твоєї пітьми.

Не треба,

полону твого,

що душу обпалить

та серце зчорніле

залишить як тло.

Бо народився
в безмежній любові

від місяця-сонця

та зір опівночних

під бризки морів

Бажаю я

долі вітрів

літати вільним

в твоїм волоссі

мов спогад зі снів.

Frenesí (Шаленство)

Автор Альберто Домінгес

Лише тебе прошу на цій землі

Іди зі мною поруч по житті

Моя душа належить лиш тобі

І ти шалено в мені

Своє тепло даруй у погляді

Жагу палку віддай з медових вуст

Це так шалено жити і любить

Тебе шалено любить

У поцілунку, що віддав

Було благання й душа

Прошу, о прошу ти скажи

що відуваєш любов

Лише тебе прошу на цій землі

Іди зі мною поруч по житті

Моя душа належить лиш тобі

І ти шалено в мені

Геометрія Лобачевського

Ми наче ті прямі, що вічно паралельні,

Здавалося торкнися - і ось перетин наш.

Але таке можливе лише у тій вселенній

Де долі наші можуть зустрітися ще раз.

Яка ймовірність цього серед мільярдів мас?

У всесвіті, де темінь панує цілковито.

Чи можуть раптом двоє перетинатись так

Аби не розлучатись і бути разом вічно?

Ми будемо удвох такі перпендикулярні,

Коли настане час, отой чарівний час

котрий немав стіна, що розділяє нас

розіб'ється раптово на міліяди зір

і серед небуття, у світлі полум'янім

Ми будемо удвох, немаючи і тіл.

Присвята

У сни мої вернист, благаю,

слова свої на вуста постав,

я і досі коси твої кохаю

та тонкий, ледь помітний стан.

Не кидай мене на хвилях долі,

руку холодну на очі постав,

Я так хочу побути в полоні

голосу твого, що провеснем став,

Епітафія

На вічний спомин почуттів,

коли душа у стані смерти

Завмерле серце захотів

у щирий дар тобі принести.

Toda una vida (Все своє життя)

Автор: Освальдо Фаррес

Всі свої роки

Я би був з тобою

Що не важить ні форма

ані час, ні місце

Аби поруч ти.

Всі свої роки

Я би пестив ніжно 

Я стеріг би спокій

як життя зберігаю 

даруючи тобі.

І не мав би втоми

це тобі казати

це казати завжди.

Що в житті моєму

Ти шалена пристрість

Туга і любов.

Всі свої роки

Я би був з тобою

Що не важить ні форма

ані час, ні місце

Аби поруч ти.

Perfidia (Підступність)

Автор Альберто Домінгес

О ти, 

Хто вміє чути Господа

Спитай Його чи я припиняв

Обожнювати тебе?

І море,

То дзеркало в моїй душі

Оплакував щодня я при нім

підступну твою любов

Я шукав тебе усюди де б не був

і досі не знайшов.

І не треба поцілунків

коли їх не принесуть твої вуста.

А ти... Не знати ти куди пішла

і дивні пригоди знайшла

Далеко у далині

Amar y vivir (Кохати і жити)

Автор Консуела Веласкес

Чому не зна ніхто, що ти вже моя доля?

Чому мовчати маю, коли ти зливаєш душу із моєю?

Чи має значення, коли в сльозах побачать?

Коли мене спитають, я чесно їм скажу, що тебе кохаю.

Живемо тільки раз на Землі

і треба вміти кохати в житті.

Все так швидко минає,

і нам залишає

трагічне минуле.

Не хочу шкодувати за всім,

що не збулося в моєму житті

Я хочу щастя пізнати

І бути з тобою

до самої смерті.

Цикл "Весняні вірші"

У передчутті весни

І знову я стою.

Відкриті всюди вікна

Я весну проживу,

А дні пливуть так низько.

Готель ще трохи спить,

Надміру чути птаство,

І ти собі сопиш

Тобі вставати важко.

Я роблю гостру каву,

Доводжу до флетвайту,

лишаю біля тебе

і знов берусь за книжку.

Ти скоро повернешся

З морфеєвого світу.

Я встигну ще напитись

твоїм предиким цвітом.

І знову відновити

святі свої обіти -

Ти моя дивна казка,

За що мені це щастя?

Етюд

Моє натомлене лице,
Глибокі зморшки по обличчю.
Неначе все туман несе 
В потоці днів, усе так звично.

А я тобою й не хворію,

Немає сили темний страх

І навіть день прожити вмію,

Хоча приходиш ти у снах.

Ти все у сни мої приходиш,

З тобою все ще йду до сну,

Ти ніжно по щоці проводиш

І наче мить мій день минув...

Та поступово в круговерті

щоденних та буденних діл

я відриваюся від смерті,

я тихо мовлю: "Вже зумів..."

Я можу жити вже без тебе

Але чи хочу цього я?

Бо навіть сонце сходить в небі

Не вимовляючи слова.

Кохання під акомпанемент шахедів

Вже третю ніч тривоги і шахеди

Стріляють гучно аж земля дрижить. 

Мені ж безтямно хочеться до тебе

І хай зупиниться цей світ на мить.

Бо що вартує страх та небуття,

У тому часі як душа співає?

І хоч втрачає розум ще й життя

Це не зупинить серце, що кохає.

У трепеті чекаєш все відбою,

Слова молитви вимовляєш тихо

А я в думках щомиті із тобою. 

Вуста твої кружляють наді мною

Та я прорвуся з пекла вогняного

Прийду і мовчки словом заспокою.

Прогулянка берегом

За валом вал на берег набігає,

Шторми відходять, гасячи удари

Вечірнє сонце хмари пробиває

Неначе променем гримлять литаври.

В моєму кроці - спокій та затишшя 

Хоча природа збурена надмірно

Я просто йду кудись на роздоріжжя

В полоні пустки, тихо та повільно.

Сильна жінка

В твоїх очах видніється оскома,

Тверді вуста - у павутині зморшок,

і на плечах лежить страшна утома

Від всіх завдань, проблем та недомовок.

А ти згадай лишень прекрасний ранок,

Коли дощі крізь сонце невгамовно

Гатять краплини, і співтворять танок

і ти така щаслива безумовно.

Здійми до неба, що як світ незмінне,

спокійни погляд, щастиям оповитий,

і може зможеш пригадати літо

Яскраве сонце, і птахів співання,

безмежну тугу та щемке прощання,

тоді коли ти відреклась кохання...