Ти нині пахнеш апельсином,
Зі смаком цитрусу волосся,
Вуста - натерті мандарином,
А запах тіла - як колосся.
Я в них пірнаю як у море,
Тону всеціло, без остач.
Я потопити хочу горе
І в океані потопать.
Тонути довго, майже вічно,
Торкатись найтонкіших струн
У апельсиновім волоссі
Я майже дна не досягнув.
Бо цитрус кислий, вітамінний,
До мого носа аж кричить
«Вона як шкірка апельсину,
Її не можна не любить!».
Мов білий листопад
Іскриться всюди сніг.
Він падає до ніг
І пригортає нас.
Сніг прикидАє слід,
Який лишаєш ти,
Кладе на мокрий лід
Веселки кольори
А ти і далі йдеш
З прискоренням значним,
Летиш від мене геть
Маршрутом незвичнИм.
Стою я і вдивляюся
І подумки прощаюся.
Їду, й не обертаюся.
Важкі гілкИ сосни
Неначе із плодами,
Звисають за вікном
Заметені снігами.
Гілок голубизна
Приваблює тумани,
А музика Шопена
Запрошує до кави.
Швейцарія, курорти,
Навколо білі Альпи.
Дивлюсь на натюрморта
І шепочу вустами.
«Навік, навіки разом.
Ми створені для пари».
От тільки я в Щвейцарії,
А ви - десь на Багамах…
Вже сьомий день спливає тихо,
Без гУчних фраз, дрібних сварОк,
Ми розійшлися і без лиха
Те розставання відійшло.
Різдвяні свята скоро будуть
Я заховаю біль образ,
Піду селом, зайду на цвинтар
Згадаю родичів не раз.
Мені цікаво чи любили
Колишні люди так як ми?
Чи вечорами не тужили
За долі втрачені свої?
Хрести мені завиють вітром
Луною тиша промовчить
Що ж. Треба далі жить…
І я закрив цю книгу знову
Перегорнув важку сторінку
Ми мали довгую розмову
І розійшлися, як навіки.
Думками був я біля тебе
Ночами інших пригортав
Щодня благав безмовне небо,
А страх мій в мозок проростав,
Що не побачу вже ніколи
Очей твоїх синЯву милу,
І твоїх губ барвисті згини
Назавжди втратив. Я загинув…
Ні! ця сторінка не остання
Вона пролог, не епілог!
У спільній долі існування.
Такий морозний, зимний ранок,
І лід рипить попід ногами.
Я через місто з молоком
бреду холодними снігами.
Я наче Амундсен в морозі,
південний полюс підкоряю.
Сміюся тихо, певно знаю
мене зустрінеш на порозі.
І я не знаю чи привітно,
А може злісно та із криком,
зустрінеш холоди знадвору
і вістуна - мене змерзлОго.
Та не боюся твого крику
У мене своє в голові.
Ми вже вже давно такі далекі
Немов у всесвіті вогні.
Ти мило вчора вИмкнулась,
Лягла на пОдушку - й нема,
А зранку спробуй добудись
Вже діти кличуть «Ма-ма-ммаа!»
А мама спить, її нема,
Вона провалена у сон.
Дзвенить на рОзрив телефон,
І я сиджу, милуюсь знов
Твоїм притоптаним волоссям,
забитим в подушку м'яку,
Склепінням твоїх вій тендітних
розчесаних природою.
І хочеться тебе збудити
та не наважуюся ще
твій сон тендітний розвалити.