Свободи!

Свободи!..

Безмежности!...

Незмірности!..

Я вимагаю

Із терпкістю на стомлених вустах,

Від тебе, 

Доле, - 

Не гний мене на прах!

І вириватись,

Нещадно битись, 

Я не покину!

При лезі в горлі

Ти не зламаєш,

Душу не вкрадеш.

Я не зламаюсь!!!

І доки буду взмозі,

Лише кричатиму

І о нестями вимагатиму:

Безмежности!..

Незмірности!..

Свободи дай для нас!!!..

Буденна незвичність

У цій буденності незвичній

До тебе йду немов на свято,

Вуста несуть сувій подій,

А руки – радости багато.

Оце і ти; поза дверей

Всміхаєшся лукаво – хитро.

Не треба тисячі речей,

Лише усмішку, як в кокетки.

Та підожди безсило падать

У мої з ніжністю обійми.

А задивися до нестями

В чужі, привітні трохи вії.

І затонути в океані

Як субмарина атомічна…

Постій отак, сховайсь в халаті

Моя буденная незвичність.

Я загубився

Поміж мільйонів собі подібних,

Поміж будинків посірілих –

Я загубився.

Остаточно. Безповоротно.

Сховав натруджені янгольські крила (наголос на 2-й склад),

Зложив їх старанно до скрині

Моїх бажань егоїстичних,

Для мене осить остогидлих,

Але для всіх – простих і звичних.

Я загубився. Це кінець.

для тих, хто рветься на роботу,

Ще зранку кинувши дітей,

Я не помітний.

До нудоти,

до слів крикливих із грудей –

Я загубився.

У тривогах,

Гаряче серце стукотить.

І вже не можу оживити

Того, що сил нема любить.

Життя

Чигають сни в цвірчанні стрибунців.

Вони вже зовсім стали романтичні.

Але до того дні стають незвичні,

Що захотілось гострих відчуттів.

А їх шукати, навіть, і не треба,

Бо естафета, що зовуть життям,

Дає сама нещастя і проблеми.

І позабудеш «гострі відчуття».

І вже до серця ближча власна шкура,

Пече нестерпно дефіцит грошей.

Така тенлітна, пристрасна натура –

Ти спопелилась, вбивши сто ідей,

Таких незвичних, трохи нечупарних,

Але ідей, таких пострібних світу;

Лишивши тільки чашку кави

І ледь відчинену надвір кватирку.

Не треба слів…

Не треба слів.

Бо сказане раніше,

Вернуть назад немає сил.

Я шепочу в нестямі твої вірші,

А час летить повз мене ніби тінь.

І ти далеко, в мареві осіннім,

Заєшся спогадом прадавніх снів,

Минули сотні, тисячі хвилин,

А наяву – мільйони літ.

Ти все стоїш…

Ще сім копійок на рахунку

Ще сім копійок на рахунку,

І далі – тільки тишина,

Ні твоїх слів, палких і чуйних,

Ні електронного листа.

А як же хочеться сьогодні

Поринути в сплетіння хвиль,

І загубитися в безодні,

Твоїх, моїх…ні…наших мрій…

Знайомий голос сотий раз

Промовить в слухавку мою:

«На жаль на вашому рахунку…

Почуй, брате

Мене ти чуєш – брате?

Бо я давно оглух,

Відвик з теплом чекати,

Забув тепло від рук.

Лиш трохи пам*ятаю,

що десь колись,.. давно,

Сказав комусь: «Кохаю!»

Ба ні – неправда то…

Забув, коли востаннє

Я чув палкі слова:

«Вкраїно, рідна нене,

Тобі життя відам…»

Померли ці фанати,

Їх більш не знайдеш,

Одні окремі хати,

Окремі, на краю.

А може пам*ятаєш

Співанки весняні,

Як часом нагадаєш –

Пришли листом й мені.

Забили всі гадання

Піснями москалів,

І пиво на снідання,

На вечір – урків спів…

Згадай мене мій брате,

Згадай, і не суди,

Одному ж бо стояти у тихій цій війні,

Не маю вже снаги.

Один жердок зламати,

То не жмуток товкти…