Сон в небутті

Я тихо спав, колисаний журбою,

Довкола ніч мов панна чарівна 

Мене сповила повіддю міцною

Здавалось більш надії вже нема.

І наче грім серед зимових днів

До мене промінь сонця надійшов

Його зустріти гідно я не смів

Надій відчути щастя не було.

Тепер же сум - єдина моя доля,

у ньому плачу і сміюся тихо,

Бо вже нема звідкіль чекати лиха,

воно в мені живе наповсякчасно,

не покидає навіть серед ночі,

коли здригаюся у невимовній тузі.

Мене нема

Сліди на скелі, сльози на піску,

І тільки хвилі піну розбивають.

Я ще постою, згодом вже піду

Хоча керунку певного не маю.

Осліплий човен у полярну ніч - 

оце моє тепер переживання

я би й хотів здолати тихий штиль

вітрила сильні віддати пориванням.

Але тепер немаю більше сили,

моя душа - розхристана і мертвА,

бо ти у сутінках розтанула німа.

І забрала у темряву з собою,

мою могутню й непохитну волю,

Тому й мене тепер уже нема...

Іній у сніговії

Туман сріблястий, іній мов кришталь

покрили землю саваном збілілим,

Чому ж тоді на серці в мене жаль

коли зима лягає наче килим?

А все довкола в сніговім полоні,

морози сильні, сніговії злі,

Краплина снігу тане на долоні

змиває спомини тривожні у мені.

Вдягаю шапку, і гарячу свиту,

горнути вкотре треба новий сніг

Руденький котик рветься на поріг...

Зникаю тихо, йду по круговерті білій,

Мої сліди зникають через п'ять хвилин,

і вже ніхто не зна, що в мене в серці іній...

Зимовий сад

Як покручі здіймається гілля,

Завмерлий сад зимою огортає

Колись гарячі, щирі почуття

Холодний сніг у пЕлени ховає.

Холодна ковдра, збілена до блиску

несеться притьмом до краю світів

і мертве віття піддається тиску

скажено - хижих зимняних вітрів.

У шибку бʼється снігова завія

Не видно навіть тьмяних ліхтарів

І рвучко сипле снігове колюччя.

В моїх старих покручених долонях

Гаряча кава довго ще холоне

Маленький протяг тихо свище в сінях.

Так раптово, так несподівано

НімОтні хвилі так раптового тепла

Омиють тіло серед ночі травневОї 

Вдихнути б коси і в тремтливії вуста

Укласти б спокій та думок палких сувої.

І потім сплестися у танці вогнянОму,

Спалити душу і до попелу серця,

Не шкодувати у майбутньому старому

Що так без присмаку пронеслося життя.

Лише солодкі та примарні мої мрії,

Такі нездІйсненні галактики плетінь,

Холодне сонце зігріває на подвірʼї.

Тривожний вітер так раптового тепла

Гойдає хмари і мого бажання хвилі,

Нажаль, печаль і лиш примарні мрії…

Пісня для тебе

Ця доля

наче тюрма,

що моє серце

трима в полоні

твоєї пітьми.

Не треба,

полону твого,

що душу обпалить

та серце зчорніле

залишить як тло.

Бо народився
в безмежній любові

від місяця-сонця

та зір опівночних

під бризки морів

Бажаю я

долі вітрів

літати вільним

в твоїм волоссі

мов спогад зі снів.

Frenesí (Шаленство)

Автор Альберто Домінгес

Лише тебе прошу на цій землі

Іди зі мною поруч по житті

Моя душа належить лиш тобі

І ти шалено в мені

Своє тепло даруй у погляді

Жагу палку віддай з медових вуст

Це так шалено жити і любить

Тебе шалено любить

У поцілунку, що віддав

Було благання й душа

Прошу, о прошу ти скажи

що відуваєш любов

Лише тебе прошу на цій землі

Іди зі мною поруч по житті

Моя душа належить лиш тобі

І ти шалено в мені

Геометрія Лобачевського

Ми наче ті прямі, що вічно паралельні,

Здавалося торкнися - і ось перетин наш.

Але таке можливе лише у тій вселенній

Де долі наші можуть зустрітися ще раз.

Яка ймовірність цього серед мільярдів мас?

У всесвіті, де темінь панує цілковито.

Чи можуть раптом двоє перетинатись так

Аби не розлучатись і бути разом вічно?

Ми будемо удвох такі перпендикулярні,

Коли настане час, отой чарівний час

котрий немав стіна, що розділяє нас

розіб'ється раптово на міліяди зір

і серед небуття, у світлі полум'янім

Ми будемо удвох, немаючи і тіл.