Камінчик

Малий камінчик впав до моїх рук,

а то сльозинка пада з твоїх вій.

О скільки мук, тобі судилось мук,

а я стою і ловлю їх, а свій

тривожний смуток я назву сумним.

Мені з ним жити, в ньому існувати,

не поділюся болем я ні з ким,

бо мій це вибір - серце визволяти.

Те твоє серце, зболене вогнем,

і від ненависті ще ненавИсне.

Бо ти мій хрест, малий сумний ти звір,

і лід у серці треба розтопити.

Тоді і сльози будуть як у всіх,

і лід водою від тепла постане,

а ти підеш у сяйві голубім

і принесеш зелені буйні трави.

Тебе я втратив

Тебе я втратив. Майже назавжди.

Відвоювати твоє ніжне серце

мені сьогодні вже не до снаги,

і навіть завтра я для тебе мертвий.

Ти не моя. А чи колись була?

Чи був я твій в пориві наших страстей?

А вже тепер в тобі живе весна,

весна надій, майбутнього фантазій.

Я вже здаюся. Ти їдеш туди,

де я не вмію щось проговорити.

Для тебе світ прозоро - чарівничий,

а я стою, до смерти приречЕнний.

Я дуже хочу все перевернути.

Минуле взяти - і його позбутись,

лише би ти лишилася навіки…

Степи

Я вас хотів серед пахучих трав,

де ковила і древнії кургани,

де камʼянІ бабИ возносять хвалу

усім старим, прадавненим богам.

У тих степах, де дикі коні пасли,

густу траву, я вас би обіймав,

а понад нас немов нічнії перли

Чумацький шлях мов камʼяний бовван.

У нас би була ніч перед Купайла,

і ви би вийшли нагі із води.

Я обіймав би мокреє волосся

і пригубив солодкий мед весни.

У тих далеких пОлоцьких степах,

русалкою ви стали би для мене,

і піднесли десь на десяте небо.

мій тихий дух на кам'яних стовпах.

Фонтан

А памʼятаєш той струмкий фонтан,

на площі міста, де ми веселились.

Він барви цвіту щиро вивергав,

а ми раділи кольоровим дивом.

І ти стояла по коліна в нім,

а дрібні бризки сяяли на віях.

Я милувався маревом чудним

і піднімав, вхопивши за коліна.

О, ці коліна, їх завжди любив

такі незвичні, майже з кінофільму.

Я цілував фонтанові бризкИ,

вона котилися моїм лицем повільно.

І день яснів, а ті короткі ночі,

ті літні ночі - мої назавжди.

І ти мій сон, фонтановий, пророчий,

мажорний лад, врочасто - вогняний.

Я наче камінь...

Мов корабель потрапив мілИну,

в душі розвій, і буря і шторми,

вона мене колись, було, боліла,

а вже тепер затерпла - не болить.

Я наче камінь, втомлений століттям,

простий вапняк сотворений поліпом.

Бездушне тіло, втративши свій дух,

безвольно дніє, втративши і слух.

Не чує болю, радощі забуло,

фальшиво плаче, і сміється так,

глише шоденно щастя імітує

і сірі дні перетирає в мак.

Собі стою, на серці наче пустка

Воно працює, та не відчуває

все те, що кожен з нас щоденно має.

Розрив

Мене ти вигнала із мого дому,

впустила пустку, іншого знайшла.

І я тепер мов неприкайний йолоп

стою на руїнах нашого життя.

Все так раптово, все занадто швидко,

немов літак звернувся у піке,

гя не помітив, що зробив навмисно,

з твоїм життЯм, яке ж воно гірке…

Ти безнадійна, майже збайдужіла,

розбита словом, і жорстоким гнівом.

І вже твоя душа така "весела"

немов посклАдане в кутку каміння.

Я руйнівник. І все я зруйнував,

і твої мрії, і твої бажання

я на смітник відніс і закопав…

Прокляття

Не жди мене сьогодні опівнОчі,

я не прийду хоч ти чекаєш ще.

Не подивлюся в твої ясні очі,

твоя любов обпалює мене.

Я спопеляюсь від твоєї ночі,

згораю серцем духом і єством,

мене ти мучиш полумʼям гарячим

і я впадаю в коматозний сон.

Я пропаду і щезну десь навіки,

ти зможеш ще собі знайти любов.

А я спочину під намистом срібним

із тихих зір та місяця, а втім...

Твоя любов - прокляття за провини,

за всі гріхи які зумів знайти,

і найдорожчим людям принести.