Вечірнє вітання

І навіть дні сумними видаються
Коли журба довкола обступа
Та літні дні напевно повернуться
Щоб ти у сонці радісна була.

Афродіта

Нечемний вітер у її волоссі,

яке чомусь минула сивина,

творив дива, а може то здалося,

можливо то фантазія була?

Вона стоїть, неначе Афродіта,

котра з піни на березі зійшла,

і гострі скелі, променем зігріті,

приймають світло, що несе краса.

Вона ступає на пісок вологий,

не просто йде, а понад хвиль пливе

і силует, немов напівпрозорий

легка вуаль у променях несе.

Вона все далі, розчинилась в сонці,

вечірній промінь осліпив мене,

І я стою, а у моєму серці

важкий пісок, і море голубе.

Останній день весни

В останній день прекрасної весни

Відчув я теплий поцілунок літа,

Почуй це віяння і ти,

Дощами й зливами омита.

Нехай твої рожеві губи

Пізнають радість нової пори,

А очі ніжні. Повні згуби

Дають промінчик після зимної роси.

Ти усмішнись пирйдешньому теплу,

До нього руки простягни,

Даруй любов лише тому.

Кого кохаєш більше ніж весну.

Жарти

Кохання в них як у Шекспіра,

Таке ж наївне та примхливе.

Любов у них така в*язка,

Що пальці тягне в всі місця.

І прилипає дивовижно,

То до спини, а то до крижів,

Коли ж сягне вона стегна,

То відірвати сил нема.

Їм не важливо де стояти

На площі чи посеред хати,

У темну ніч чи в літній день –

Плетуть мільйони теревень.

Та забувають про одне:

У справжньому коханні неодмінно

Присутня раість,тихий щем,

А не бажання ень з днем

Втамовувати поклик тіла.

Найбільша таємниця

Найбільша в світі таємниця

Сховалася в людських серцях,

Вона жива, неначе криця,

Роз*ятрена в жарких печах.

Ми їй бездумно віддаємся,

Кидаючи у гущу слів,

А потім весело сміємся

Над своїм діянням дурним.

Вони ж бо нас не зупиняють

І все поциклу знов іде,

Події долею кидають,

Картаючи життя усе.

Та то не привід для розмови,

Коли удвох є дві душі,

Для них один єдиний погляд

Знайде до серця всі ключі.

Тобі на згадку

На згадку тобі – цілунок мій,

холодний, трохи здичавілий,

Але, таки, печально – ніжний.

Вуста ж так звикли до тепла,

 Аж вогкістю вкриває тіло,

Коли подумаю – нема,

І більш ніколи вже не буде

Солокости в руках,

Сп*яніння від парфумів.

На згадку тобі – дарунок мій – 

Свобода й воля од сумлінь

Ти - порятунок

Не заболіло серце моє,

Воно завмерло лиш на мить,

Коли ти поглядом з – під вій

Порятувала із неволі.

Я був закопаним в тюрмі,

У казематах кості мої

Пройнялись вогкістю і болем,

Не вірячи самій весні.

Тепер ожив,постав із праху,

В минулі дні полишив спомин.

А серцем бродить дикий сумнів – 

Можливо ти омани хмара?

А що як доля назначила

Тебе мені на вічну муку,

Тому так легко воскресила

Погаслу, сутінкову душу?

Того – таємного – не знаю,

та чую лиш буття нерівне.

я сумнів легко відкидаю,

і піддаюсь твоїм обіймам.