Вокзал і фронт

 

Що нам судилось в цій тяжкій війні?

Чи може щастя бути серед смерті?

Я на вокзалі, далі тільки фронт,

І лютий ворог лізе весь у крові.

І я уже чекаю наших стріч,

Не дуже хочу лізти в люту січу,

Але хто зна чи зможемо ми бути,

Якщо програєм і зламося тут. 

І ці короткі зустрічі - прощання,

Мене тримають, мрію бережуть.

Я все чекаю, я усе борюсь.

І шлю тобі мої палкі листи,

В думках і слові, в телеграм і вайбер. 

Їх збережи, читай на похоронах…

Промінчик

Погляньте - сонце бʼє,

воно у ваших віях,

тремтить, промінчик гріє

і спектр видає.

Воно фонтаном грає ,

і тішиться дитям

у хвилях вивертає

дарує нам життя.

Цей промінь навіть діє,

у бризках водяних

як призма розкладає

веселки кольори.

А ти все веселишся,

цілуєш цілий світ,

у променях та листі

комусь даруєш цвіт.

Далечінь

Мене болить, я терплю сильний біль,

твоя душа так гучно стогне в муках,

що тіло моє відлунює в тобі,

і віддзеркалюється в твоїх кроках.

Здається нерв пустив у нас коріння,

і ми уже - поєднані як струни.

Одна на двох для радощів причина,

одна на двох - причина для отрути.

І де між нами сотні миль розлук,

що навіть день і ніч перевернулись.

Я відчуваю кожен порух рук.

І ти візьми і нагостри ножа,

обріж нейрон, отой звʼязок між нами,

щоб ми могли впиватись радощАми.

Голем

 

Руїна слів та почуттів.

Я вже не здатний на любов.

Єдине що я так хотів -

Це бути цілим до основ.

Я наче жив, і щось творив,

І людям іншим помагав.

Але в душі не відчував

Ані краплини почуття.

Немов той голем глиняний

Ходив, вчинЯв, людей стрічав,

Але ні краплі співчуття

До всіх хто поруч не віддав.

Ходячий труп, хоч серце стука,

Поміж людей я наче свій.

Там все ж чекаю того звуку

Що гул надасть в душі моїй.

Камінчик

Малий камінчик впав до моїх рук,

а то сльозинка пада з твоїх вій.

О скільки мук, тобі судилось мук,

а я стою і ловлю їх, а свій

тривожний смуток я назву сумним.

Мені з ним жити, в ньому існувати,

не поділюся болем я ні з ким,

бо мій це вибір - серце визволяти.

Те твоє серце, зболене вогнем,

і від ненависті ще ненавИсне.

Бо ти мій хрест, малий сумний ти звір,

і лід у серці треба розтопити.

Тоді і сльози будуть як у всіх,

і лід водою від тепла постане,

а ти підеш у сяйві голубім

і принесеш зелені буйні трави.

Тебе я втратив

Тебе я втратив. Майже назавжди.

Відвоювати твоє ніжне серце

мені сьогодні вже не до снаги,

і навіть завтра я для тебе мертвий.

Ти не моя. А чи колись була?

Чи був я твій в пориві наших страстей?

А вже тепер в тобі живе весна,

весна надій, майбутнього фантазій.

Я вже здаюся. Ти їдеш туди,

де я не вмію щось проговорити.

Для тебе світ прозоро - чарівничий,

а я стою, до смерти приречЕнний.

Я дуже хочу все перевернути.

Минуле взяти - і його позбутись,

лише би ти лишилася навіки…

Степи

Я вас хотів серед пахучих трав,

де ковила і древнії кургани,

де камʼянІ бабИ возносять хвалу

усім старим, прадавненим богам.

У тих степах, де дикі коні пасли,

густу траву, я вас би обіймав,

а понад нас немов нічнії перли

Чумацький шлях мов камʼяний бовван.

У нас би була ніч перед Купайла,

і ви би вийшли нагі із води.

Я обіймав би мокреє волосся

і пригубив солодкий мед весни.

У тих далеких пОлоцьких степах,

русалкою ви стали би для мене,

і піднесли десь на десяте небо.

мій тихий дух на кам'яних стовпах.

Фонтан

А памʼятаєш той струмкий фонтан,

на площі міста, де ми веселились.

Він барви цвіту щиро вивергав,

а ми раділи кольоровим дивом.

І ти стояла по коліна в нім,

а дрібні бризки сяяли на віях.

Я милувався маревом чудним

і піднімав, вхопивши за коліна.

О, ці коліна, їх завжди любив

такі незвичні, майже з кінофільму.

Я цілував фонтанові бризкИ,

вона котилися моїм лицем повільно.

І день яснів, а ті короткі ночі,

ті літні ночі - мої назавжди.

І ти мій сон, фонтановий, пророчий,

мажорний лад, врочасто - вогняний.