Сьогодні ти сумна
Сьогодні ти сумна і напів сонна,
Прийшла на офіс до свого вікна,
Холодне крісло обійма волосся
Гаряча кава руки зігріва.
Отак потроху сили наростають,
Гаряча хвиля зрушує думки,
Оці проблеми ще не уявляють
Кого в борні одержали вони.
Завзяття твого вистачить на сотню,
Твоя робота - мов щасливий знак,
І Боже збав коли твою дорогу
Перейде той, хто не працює так.
Тебе щоранку мовчки розглядаю,
Топлюся тихо у твоїй красі,
І так наївно мов дитя кохаю.
І так шкода, що квітнеш не мені.
Я майже вас забув
Я майже вас забув ще вчора
І навіть сон вночі прийшов без вас,
А вже тепер горить моя дорога
Назустріч ви прямуєте сумна.
І те що я хотів так забувати,
Вернулось вмить у серце і думки,
Воно ще раз готове покохати,
Коли торкнуся вашої руки.
Ви просто йдете, погляд не сховавши,
В очах ні щастя, ані майбуття,
У моїх в грудях бʼється дзвін життя.
Немає сили цьому опиратись
Бажаю з вами зупинити час
А ще учора проклинав я вас.
Ти моя згуба
Твоє тепло щоночі зустрічаю,
солодкий подих дмухає в лице,
коли весна цвітінням вже буяє,
і запах квітів заполОнив все.
Твої обійми наче водопади,
немов потік, що втому убива,
щодня чекаю на твою привабу,
і помираю як тебе нема.
Ти моя згуба, гіркота священна,
без тебе я втрачаю сенс буття,
тоді у домі - самотня пустота.
І знову ніч сердито наступає,
холодний місяцт втуплено мовчить.
Тебе вернути сили я не маю.
Ще мить
Твоя усмішка - істинно жіночна,
неначе вітер теплий навесні.
Вона весняна, і така привітна
її стрічаю серед ночі в сні.
Твоя постава - мов билина степу,
здається мить - надломиться зовсІм.
Її обняти я щомиті прагну
і розчнтись в подиху твоїм.
Холодні руки хочеться зігріти,
віддати силу і своє тепло,
аби тоді вже немно не було.
То маю ще незгаслу безнадію,
котра жевріє мов маяк у тьмі.
Прошу світи, світи ще мить мені.
Безнадія
О, безнадіє, сповнена тривоги,
ти полонила серце і думки,
мені би крила і польоту волі,
мені би сміху, щастя й радости.
Ланцюг на шию, руки у кайдани
мені даруєш на усі віки,
але душа не хоче знати рани,
вона тріпоче мов досвітні сни.
Благаю тихо, ледь вуста ворушу,
твоє імення кличу у нестямі
аби ти стала порятунком тьм'яним.
Бліденьким світлом зірки на світанні
мене врятуєш у кромішній млі
з усього злого, що живе в мені.
Холодність
Холодний дощ свою співає пісню,
По підвіконню стукає злегка,
І небо темне сірість непривітну
Кидає тінню в наші почуття.
Обоє мовчки снідаєм на кухні,
А потім мовчки йдемо хто-куди.
Вже не цікаві бесіди при свічці
Або розмови в передчутті весни.
То просто осінь, сповнена туману,
Так непомітно завітала в сни,
В яких любов сприймали як оману.
По цій дорозі вороття немає,
Чекати треба снігу та зими,
Бо в тиші слів любов не оживає.
Не муч мене
Мене не знищуй своїм поцілунком,
не лий отрути в зморені вуста,
я вже напився солодкавим трунком,
і захлинувся у твоїх персах.
Любов у тебе - наче згубна сила,
приносить біль і радість водночас,
твої обійми мов осіння днина,
тепла не мають як дощу стіна.
Забути очі, синявою повні,
і серед сну бажаю повсякчас
аби в минуле перевести нас.
Та поки будь ранковою зорею,
веди крізь ніч до променів ясних,
які мій човен проведуть в шторми.
Ви така холодна...
Ви вже холодною до мене
зробились вчора на вечері.
Ми не будЕмо більше разом
топитися у дивних фразах.
Ми не підемо з вами в гори,
як це робили ще учора,
І не будемо разом спати,
любов тілами зашивати.
Ми сепаровані, в розлуці
І хоч обоє за столом,
та зранені є наші душі,
розрізані немов ножем.
І вже я хочу встати,
Піти по травах до кінця
Напився гіркоти до дна….
Холодна і далека зоря
Якою ж ви вже стали,
Моя страждена пані?
Тепер ви вся зі сталі,
Тепер ви наче грані,
алмазні гострі грані.
Ні суму, ні печалі,
Ні радості, ні злості.
Від вас я не чекаю,
бо ви неначе вмерли,
Для почуттів завмерли.
Я вас мабуть не знаю,
Тепер я відчуваю,
що ви далека зірка
холодна та гаряча,
І я вас не пізнАю.
Вже більше не відчую,
У вас порУхів серця,
Ви втратили безсмертя
до вічного кохання,
Лишилося єдине -
Лише фізично вмерти.
Я все одно люблю
Та все одно я вас люблю
В моєму серці не пожежа,
о ні (я довіряю відчуттю).
Це стан, коли одежа
обпалює посохлу шкіру
як літнє сонце палить зливу,
І дощ паде немов на землю,
а та суха, бо все парує
від дивовижного тепла,
котре дає обпалена трава…
Ви хоч делекою від мене
Будете все моє життя,
та все одно, пишу вам вірші,
ви моя муза, неземна,
прекрасна пані моїх снів,
Я з вами в ночах не один.
І від надриву почуттів
я задихаюся, я хтів
сказати вам це особисто,
але лишилось тільки пИсьмо…
Новорічний
Солодкий присмак на моїх вустах
Неначе спогад давній виринає,
Коли біжу, спішу крізь літній парк,
А довкруги зело густе буяє.
Колись давно в той самий дивний час
Нектарний мед так щиро розпивали
І почуття так розпинало нас
Що цілий всесвіт в душах ми спізнали.
Це так давно минулося раптово
Що ця чергова втомлена зима
Прийшла і холод принесла у мову.
Тепер сніги метуть крізь мою долю,
І вже дванадцяту годинник відбива
І ти далеко, тебе давно нема…
Розкажи мені
Розкажи мені про любов,
и так вмієш змістовно мовчати
а як ще я маю дізнатись
що в тОбі спалюють кров?
Розкажи мені про бажання
що керують тобою у снах,
я би спав цілу ніг при ногах
і дивився б на тебе спорання.
Розкажи мені про боління
про те, що тривожить давно
я до болю притисну чоло
і зцілю твої хворі чування.
Розкажии мені про нещастя
І тоді я не зможу мовчати
Я тихенько візьмуся співати
Аби ти ще пізнала кохання.
Навіть сни не здатні
І навіть сни не здатні повернути
Торкання пальців до холодних вуст.
Я вже хотів тебе давно забути
Хотів? та бачиш - зовсім не забув.
І досі руки обпікають скроні,
Торкають вій та прохолодних щік.
Мене ти будеш у нічнім видінні
і сон тікає в темряві мов шпиг.
І навіть слів буває забагато,
коли у тиші голосно кричать
тривоги смисли. І звучать горлато
вуста бліді, котрі собі мовчать.
У ці хвилини спокою немає,
а відголосок стінами сповза,
гучна луна квартирою блукає
твого відлуння втомлено шука.
Чорна тінь
Тебе нема. У спогадах стрічаю
відлуння твоє ще живе в мені.
Я ще існую? Може помираю?
Чи то твоя холодна чорна тінь?
А ще буває ти у снах приходиш,
кладеш на очі саван своїх вій
і так із льодом, з кригою цілуєш,
що прокидаюсь наче неживий...
Отак роками тихо помираю,
ходячий труп на перехресті днів,
ну а чого я, власне, ще хотів?
Коли любов навмисно убивати,
і відмовлятись від твоїх обійм,
тоді лишається у тиші помирати.
Забуття
І вкотре злегка усміхаються вуста,
Волосся в кіску зібране дбайливо,
Струнка постава ніжні шати одягла,
На віях промінь блискає грайливо.
Довколо тебе гучно музика тріпоче,
Пташина сіла і співає на плечі,
Мій ніжний погляд ловиш неохоче
І далі йдеш, радіючи весні.
Отак лишаюся, знечулений красою,
В моїй уяві пронеслось пів життя
«От би тепер вернути що минуло».
Але життя не можна повернути
Минуле тільки в давніх спогадах живе,
Тому накраще - взяти і забути,
Геометрія Лобачевського
Ми наче ті прямі, що вічно паралельні,
Здавалося торкнися - і ось перетин наш.
Але таке можливе лише у тій вселенній
Де долі наші можуть зустрітися ще раз.
Яка ймовірність цього серед мільярдів мас?
У всесвіті, де темінь панує цілковито.
Чи можуть раптом двоє перетинатись так
Аби не розлучатись і бути разом вічно?
Ми будемо удвох такі перпендикулярні,
Коли настане час, отой чарівний час
котрий немав стіна, що розділяє нас
розіб'ється раптово на міліяди зір
і серед небуття, у світлі полум'янім
Ми будемо удвох, немаючи і тіл.
Мене нема
Сліди на скелі, сльози на піску,
І тільки хвилі піну розбивають.
Я ще постою, згодом вже піду
Хоча керунку певного не маю.
Осліплий човен у полярну ніч -
оце моє тепер переживання
я би й хотів здолати тихий штиль
вітрила сильні віддати пориванням.
Але тепер немаю більше сили,
моя душа - розхристана і мертвА,
бо ти у сутінках розтанула німа.
І забрала у темряву з собою,
мою могутню й непохитну волю,
Тому й мене тепер уже нема...
Сон в небутті
Я тихо спав, колисаний журбою,
Довкола ніч мов панна чарівна
Мене сповила повіддю міцною
Здавалось більш надії вже нема.
І наче грім серед зимових днів
До мене промінь сонця надійшов
Його зустріти гідно я не смів
Надій відчути щастя не було.
Тепер же сум - єдина моя доля,
у ньому плачу і сміюся тихо,
Бо вже нема звідкіль чекати лиха,
воно в мені живе наповсякчасно,
не покидає навіть серед ночі,
коли здригаюся у невимовній тузі.
Немає коментарів:
Дописати коментар