Я не зову тебе ніколи... більше...

Я не зову тебе ніколи,

імʼя твоє не шепочу.

Моє прокляття невимовне

я більш не марю зустріччю.

Мої гормони погоріли,

і серце бʼється як завжди,

і хоч буває раптово днина,

коли ввижаєшся мені.

Твоя ситцева літня сукня

в бузково - білих кольорах.

Її побачив серед дня,

а придивився - не вона.

Хоча і маревом прийдеш,

І хоч не жду тебе ніколи,

а серцю зараз не накажеш,

воно тріпоче як у школі.

Ти - не минаєш

Ти не минаєш. Ти - в мені,

неначе хмара в яснім небі,

твій силует пливе ві сні

І очі світяться шалено.

Ти не минаєш. Ти як тінь

покрила душу, зжерла тіло,

мені й боротися вже лінь,

бо ж переможеш неодмінно.

Ти не минаєш. Ти як вогонь,

багаття ніжне та рухливе,

в той час коли сиджу як слонь,

воно мандрує моїм тілом.

Ти не минаєш. Ти вода

мене очищуєш напевно.

у мене мокра голова

і я пірнаю так блаженно.

Ти не минаєш. Ти любов

тобою можу світ звершити.

Я насолоджуюсь тобов

і годі щось із цим робити.

Побачення

Столик забронюю швидко в темній залі,

цезаря звмовлю, і сухе вино,

сяду і запалю, у п'янкім чеканні,

довге те чекання спогад піднесло.

Раптом підгадалось молоде минуле,

зустріч під палючим сонячним теплом. 

Ти мов Афродіта покидала море,

хвилі океану котились берегОм. 

Досі памʼятаю посмішку лукаву,

шкіру мармурову, сповнену засмаги ,

і пісок на віях стомлено висів.

Це було давніше, це життя минуло.

Я тепер чекаю жінку незнайому,

щоб втопити з нею хоч одну годину. 

Коштовність

І без прикрас та привілеїв

Для мене ви - найбільша цінність.

Чомусь думки колись леліяв,

що ви для мене - випадковість.

Тепер я вже напевно знаю -

ви мій трагічно - світлий фатум,

собі, мабуть, не уявляю

мені без вас як існувати?

Трагічно пізно ми зустрілись,

та світло стало аж тепер

коли від погляду воскрес.

І в пізню осінь літо може

прийти хоч трохи, хоч на мить,

щоб зиму зміг я пережить.

Друг

«І просто друг» - сказала ти мені,

а я змирився з цим доволі швидко,

І поруч був, коли ти плакала вісні,

а як ти сонцем заплелась - далеко.

Я відступив, пішов собі у світ,

як восени у вирій йдуть лелеки.

Моя любов - була бліда як тінь

до твого серця їй було далеко.

А так буває часто у людей,

любов одного - вистачить на двох,

і кров кипить із дня у день.

Тоді стикаються у безсиллі руки

і від тенет так хочеться кричати,

щоб доля зволила обом кохати.

На смерть коханої

Я бути обіцяв навік з тобою,

Оберігати все твоє буття,

Але ось ти лежиш перед престолом

Тепер ти частка світу забуття.

Ми так хотіли разом старість зріти,
Піти у гори, і забутись там,

І сходи сонця разом зустрічати

І захід дня у сутінках прощать.

Тепер я сам, як птах з одним крилом,

Політ у небі - вже не моя доля.

Тепер й довіку - я землі створіння.

Ходжу нестямно, часто забуваюсь,

То заридаю, то сміюсь без слів.

Мені так треба пережити біль…

Ненависть

Я вже ненавиджу тебе!

В мені кипить пекуча злість!

Ти спершу закохав мене,

а потім втік, як звір у ліс.

Ти ніжно серце розкроїв,

розрізав скальпелем зі слів,

пройшовся в тілі ураганом

і відлетів над самий ранок.

А залишилась пустота,

порожнє тіло без душі.
На тебе я безмежно зла,

ти зміг все випалить в мені.

Ядуча суміш з почуттів,

любов і злість - переплелись.
і я не знаю чи по цім

я зможу жити як колись.