Цикл "Пристрасть"

 Буревій

В моєму серці - буревії,

У грудях гучно гупотить,

Коли дивлюся в твої вії,

Коли торкаюся руки.

Той доторк пальців похололих,

Пече сильніше ніж вогонь,

А погляд із очей солоних

На попіл зводить мою плоть.

Ти вся пречиста і преніжна,

Твої вуста - як пелюстки,

У тобі промінь світить стигло,

І весняні біжать струмки.

Я прокидаюся раптово,

Холодний піт злива чоло.

Це тільки спогад, більш нічого,

Про те, що так давно було.

Вуста, сповнілі від тривоги

Твої вуста, сповніли від тривоги,

Рожеві щоки кров'ю налились...

Я часто хочу - просто впасти в ноги,

перед тобою гордість прихилить.

Вже уявляю посмішку похвальну,

Її ледь видно, видно лиш мені.

Ти не подумай, я без сподівання

винагороди вирішив прийти.

Мої пориви щирі, не подвійні,

Можливо це і є ота любов,

котру малюють люди знов і знов

у своїх мріях, бульбашках яскравих.

Та я не вірю в щирі поривання,

Бо імітація - не є коханням.

Несподівана зустріч

Тебе зустрів я знову,

Надворі йшла весна.

Із кимось ти розмову

Безрадісну вела.

Ти голову схилила

Вхопила погляд мій

І в посмішці ожила,

Весела хмарка вій.

І очі засвітились

Ти певно не ждала

Ось тут на краю світу

Мого очей тепла.

І я не сподівався

Опісля літ розлук

Раптового стрічання

І потискання рук.

В мовчанні говорили,

Про все що відбуло,

А погляди кричали

І серце гупало.

Ми плакали од щастя?

Ми все згадали знов.

Назустріч до кохання

Пішли під руку вдвох.

Я вас люблю

Я вас люблю, вже сумніву не маю,

Це не натхнення, не пусті думки,

Моє блаженство, моє сподівання,

на те що щастя на землі - то ви.

Ви моя фея, мій щасливий трунок,

Ви пісня моя, щира та наївна,

Я вам піднесУ дивний подарунок

Все моє серце, о любов чарівна...

Приходить ранок, сонце променіє,

А я чекаю зустрічі нової,

я вам бажаю привести надію,

і чисте серце, повного любові.

Ви моє світло у кінці тунелю,

я точно знаю, що коли помру

я пошкодую тільки за тією,

котру вкладав щовечора до сну.

Це я про вас пишу так загадково,

бо ви моя чарівна таїна,

я вас люблю, і це мабуть надовго

Я би сказав - на все моє життя.

Ви неповторна, наче цвіт кульбаби

Я вам скажу, у цій тілесній звабі,

що як горілка голову п'янить,

ви неповторна, наче цвіт кульбаби,

і вам достатньо голову схилить

аби моє розбурхане бажання

повибухало іскрами журби,

бо я кохаю, щиро так бажаю

у вашім смутку хмари розвести.

Аби ви жили, плакали, сміялись

Од відчування, що у вас є той,

хто може біль пронести крізь вогонь.

І вас як фенікс з попелу підняти,

і у палкому шалі цілувати

аби вже більш нікому не віддати.

Я ваш слуга

Достатньо слова, лиш одного слова,

і я ваш раб на вічнії віки,

та мовчите. ви просто оніміла,

Вам не прийшли у сни мої думки.

А то є зле, я дуже сильно хочу,

аби ви враз вогнем запломеніли,

щоб ви могли читати мою душу

тоді би ви напевно зрозуміли

чому я вас бажаю до нестями,

чому мої думки розбіглись вбоки

і я мовчу як бовван у пустелі?

О не судіть мене ви дуже строго,

віднині я - всеціло ваш слуга

і вже нехай згорять мої слова...

Якби ти знала

Якби ти знала що у серці в мене,

Якби ти чула ті сумні плачі,

То я не знаю чи була б потреба

Тобі сказати хоч «Привіт» мені.

Якби ти знала всі думки шалені,

Якби ти чула мій спокійний біль,

Тоді б ти знала - луки не зелені,

Вони отак ховають чорну тлінь.

Якби ти знала… думаю постійно,

Але в наступну мить собі сміюсь

Навіщо це торкатись має вуст,

Котрі для мене більші сині неба,

Котрі люблю де треба і не треба,

Котрі вершина моїх спраглих дум

І сон втікає сумно

Від мене сон втікає так далеко,

там тільки тиша холодно мовчить.

І синій вечір місяцем нестерпно,

у глупу ніч безрадісно глядить.

А біла стеля зайчики пускає,

Вогні машини промені дають,

Спитаю зірку, чи вона пізнає

Куди піти аби віддатись сну?

Вона все знає, і також причину

Чому вже третю дОбу я без сну,

Та помогти вона не має сили,

А порятунок - то любов твоя

Котру я щиро третій день жадаю,

Котру, я знаю, не мені дала.

Іньйон (인연)

Біжать століття тисячами доль,

Спішать життя у митях спопелитись.

А нам лише - аби руки торкнутись,

Відчути струм і теплоту долонь.

Між нами сотні і десятки літ,

Зо вісім тисяч сповнених життів,

Я їх тобі віддати би хотів,

Та не прийшов для нас природній лік.

Та може час настав у цім житті?

І може досить лиш тертя тканин,

Щоби ми відчули вісім тисяч літ.

І вже ніколи іскор не минали,

Вогнем любови - запалили ґніт,

Із попередніх спалених життів.

Прим. Іньйон (인연) - це поняття в корейській культурі означає доленосний зв’язок між людьми, щось на кшталт кармічного зв’язку або передвизначених зустрічей. Ін’єн (인연) може означати як хороші, так і погані зв’язки, залежно від контексту. Часто це слово використовують у романтичному контексті, коли говорять про "долю" між закоханими.

Ти - не минаєшся

Ти - не минаєшся в мені,

ти - не проходиш як хвороба.

Я далі снидію в огні,

мене зжирає люта злоба.

Ти ще живеш в моїх думках,

ти наче давня заборона,

і я щодня долаю страх

тебе побачити ще знову.

Ти кожну думку споглядаєш,

у кожнім слові - ти одна.

Ти і слова всі добре знаєш,

бо всі слова - в твоє ім'я.

У тобі - сенси існування,

тобі одні - мої діла.

Та що поробиш - я останній

у списку твоїх діл життя.

І я не знаю що робити,

В думках - немає каяття,

Тому продовжую любити,

тебе одну як сенс буття.

О моя богине

Я часто уявляв, моя богине,

що ти приходиш з ніжністю у сни,

я так хотів аби була щаслива

твоя душа у сутінках весни.

Не в моїх силах щастя дарувати

твоєму серцю, спраглому тепла.

Я можу сум та радість поєднати,

принести у долонях трохи зла.

І зараз я сиджу навпроти тебе,

зірки горять в божественних очах,

і я всміхаюся до тебе просто так.

Ми п'Ємо каву, гіркота страшна,

Але це смак од нашої любови,

Вона терпка, любовна гіркота.

Я й досі…

Я досі вас у погляді зову,

дивлюсь на небо, хмарами сповите.

І досі ще існую, ще живу,

Хоча життя із певністю розбите.

Ці спогади - то моє існування,

вони тримають душу на плаву.

Всі наші співпереживання

дають наснаги бути наяву.

І хай весна цвіте довкола,

я майже зсох, мій корінь неживий,

А ваш розмай - промовистий такий.

І парк мовчить, відлунує птахами,

цвіріння літо скоро принесе,

і тихий біль в душі моїй помре.

Ти - від Бога

В тобі усе написано від Бога,

твоя краса - від ангелів зійшла.

Я проти тебе - тільки тінь убога,

невдалий жарт, уламок від творця.

В тобі життя пульсує невгамовно,

твої слова - мельодія небес,

і я вдихаю чисто й безумовно,

безмежний подих ідеальних сфер.

Чи я достойний цього ідеалу?

Чи можу я торкнутися хоч раз

п'янкого тіла та лиця овалу?

Як очевидно відповідь проста!

Її століттями давали вже не раз,

Та в моїм серці - ти жива свята.

І вкотре я дивлюсь

І вкотре я дивлюсь на твої руки,

тонкі фаланги пальців осяйних.

До своїх ран їх прикладу в розпуці.

Вони життя відновлюють, без них

мої вуста зімкнуться вже навіки.

Без їх тепла - я точно пропаду.

Вони палають наче білі свічки,

і шкіру спопеляють без вогню.

О я прошу! Прошу не забирай,

твого торкання від сліпих очей,

в моїх гріхах - ти найцінніший рай,

якого прагнув крізь мої літа.

І вкотре я дивлюсь на твої руки,

Їх поцілую у тяжкій розлуці...

Я хочу щиро зізнатись

Я щиро хочу знову вам зізнатись,

про вас думки щодня свої плету,

І я не можу хоч на мить спинитись

я вас кохаю, я вже вас люблю.

І вже щодня вас бачити бажаю,

вста палкі так хочу цілувать.

Я вас люблю, я точно вас кохаю,

без ваших рук не можу існувать.

А ви байдужі, погляд ваш холодинй,

Ця синява очей немов мороз,

Мене проймає, я мабуть замерз.

Та йде весна, і вірю, що напевно

у ваше серце промінь западе,

і погляд ваш мене не омине.

Пекельне божевілля

І вже тоді, коли вмирає ніч,

і тихий ранок входить у світлицю,

схили долоню до гарячих віч,

дай прохолоди на пекучу скроню.

Мою гарячку холодом залий,

гне дай вогню усе нутро спалити.

Мої вуста у подиху закрий

і почуттю дозволь хоча б остити.

А ти не можеш просто пломеніти,

тобі важливо жити і згоріти,

і абсолютно, повністю зотліти.

Це божевілля, це пекельний сон,

Я міг вогнем своїм тебе зігріти,

я міг тебе із ніжністю любити.

Коли весна

Коли весна руйнує зимні ріки,

і чорний лід розносить береги,

холодна тінь приходить, і навіки

вплітає чорність у мої думки.

У ті часи, ще зимнотою звиті,

я наче пень сиджу біля вікна.

Моя душа у сумнівах сповита,

не має сну, немає і тепла.

Та знаю добре, все оце пройде,

весна і в серце моє завітає

усмІхом твоїм ніжно привітає.

Воскресне тіло, відживе душа,

вони не можуть зараз помирати,

як на поріг ступа твоя нога.

Мадонна у пеклі

І в глибині щонайчорніших днів,

коли земля увійде в коло пекла,

я памʼятатиму коли тебе зустрів,

я не забуду смутку твого светра.

І вже тоді, коли зійду ногою

на путь у смерть, на чорну рівнИну,

моя душа наповниться тобою,

вона візьме у тінь тебе одну.

І будеш сонцем серед мук великих,

і будеш вітром серед жару дня,

водою скропиш рани від огня.

Я погляд з мук до тебе оберну,

Моя мадонно вічна та пречиста,

Ти мій Господь, в тобі моє причастя.