Згадай же дівчино

Згадай же дівчино ті ночі чудові,

коли зустрічалися ми.

і я милувався твоїми очима,

а ти задивлялися в мої.

І весни співали, і літа гуділи,

і води піднялись у вись.

Майбутнє творити ми дуже хотіли,

скінчити разом свої дні.

Та літо минуло, із осені стало

заносити холод в душі.

Любов ти мою у вогні зруйнувала

і зникла у темній імлі.

І от я осінній сиджу тумані

не ім та все плачу собі,

ховаю свої почуття невеселі,

а ти все приходиш у сни.

Іди собі світом, від мене далеко

Та іншим світи уночі,

а я бездоладний неначе лелека

Полину в далекі краї.

У дальніх краях мабуть я загину

пропаду навіки вічні,

і в темну безодню заберу з собою

Усі наші сонячні дні.

Рахуючи рубці

 Вночі приходила до мене,

дивилась карими очима,

ти погляд свій не відводила,

а десь над ранок - відлетіла.

І я дивився в ясні очі.

У памʼяті - лише вони. 

Згадати прізвище вдалося,

і вигляд повних вуст твоїх.

А потім поступово все

почало згадуватись швидко,

і наше літо неземне, 

і поцілунки блискавичні,

І дивна подорож у гори,

і теплота у літні дні

і наше спільне тихе горе,

коли відʼїхала в далі…

Ці дивні спогади не дали

заснути скоро, цілу ніч.

Лише на серці рахували

рубці, рубці сердечних втіх.

Весняні зайчики

Чи знаєш ти, що йде весна,

Дарує сонечка вогнисті?

Тривожний зайчик ожива

в очах блакитно - променистих.

Ти повертаєш до життя,

щодня пускаєш ніжні квітки

неначе сливка молода,

вкриваєшся роженим цвітом.

І з кожним днем весни рясної,

коли то блискавка, то грім,

ти розростаєшся красою,

в тобі росте потужний спів.

В тобі природа виграває,

Готує суміш почуттів.

Життя майбутнє визріває,

Готує ґрунт майбутніх днів.

Немає сил протистояти

Природі щирій, зову тіл.

Отак кохання дозріває

Готує прИхід дітваків

Весняний неспокій

Ти юний спогад весняний,

Тебе я ждав, тебе плекав,

а ти прийшла як білий дим

Із тих країв де не чекав.

Я просто жив, паливши дні,

Щоденно звично існував,

Надвечір зʼївши цигарки,

У ліжко йшов і просто спав.

І раптом ти як грім небес

Зійшла весняною грозою,

І змила залишки спокою.

І той колишній спокій мій

Лишив на смітнику надій,

пірнувши у неспокій твій.

Вишневий дощ

А знаєш що? Я трохи ще кохаю.

і хоч давно промчалися роки,

Троянди цвіт і свіжий запах чаю

завжди мене у спогади вели.

Весняний день пригадую раптово,

вишневий цвіт, що падає на нас,

торкання вуст, солодко малиново

пʼянить дурманом, і втрачаємо час…

Не памʼятаю скільки ми стояли.

вишневий дощ вінчав палку любов,

А спогад цей в у безвісті пішов.

Я все одно ще трохи та кохаю.

І хоч десятків збіглося років

вишневий дощ назавжди памʼятаю…

Природність любови

У твої очі задивлюся,

з очей блакиті зачерпну,

рукою по щоці торкнуся,

пʼянке волосся пригорну.

Візьму тонку холодну руку,

теплом від своїх рук зігрію,

одЯгну маску і перуку,

Тебе розважити посмію.

Зробити зможу все, коли

яскравий сміх і щирий голос

єлеєм виллєш на мій волос.

А це і є любов святая.

Вона мов зліпок із рослини,

росте без ясної причини.

Вогонь

Вогонь пала довкола нас,

душа і тіло загорілись.

Вважали ми, що він пригас,

та схоже все лиш затаїлось.

Як вправний злодій уночі,

приходить тихо та без шуму,

так цей огонь в твоїй душі,

пробив дорогу в хмарі диму.

І перекинув моє серце,

розніс ущент, на попіл звів.

Мої думки, розумні сенси,

усе, що трепетно беріг.

І ось палаю вже цілком,

без вийнятків, та без обмежень,

я не зумів, і не зборов

моїх границь із купи застережень.

Сонет з елементами душевних мук

І як же хочеться усе сказати,

бо може стане легше там, на серці.

Отак ходить, в собі вулкан ховати,

на це в нас двох ніяк немає тверді.

Ми наче бомби, сховані в конверті,

один лиш дотик - і всьому кінець.

Надривом живемо на цій планеті,

немов життю приходить вже вінець.

Чи можна ще імітувати краще?

Наскільки щирим буде наш «концерт»?

В часи війни і абсолюту фальші.

Я утомився лицемірно красти

у тебе дні щасливої пори

і називати це незмірним щастям.

Руїна

 І хтось прийде, і руку покладе

На твоє схилене, потовчене плече

Огорне смутком, плачем наверне

І ти здригнешся, ти згадаєш все 

Давно минуле, що вже відійшло.

Твої слова раптово пригадаєш,

Як ти пішов, тривке шукати дно

А в результаті - спогади плекаєш.

І гуркіт битв, що були у душі,

Лунають досі в серці й голові,

А ти сидиш поміж своїх руїн

Ковтаєш ліки, гасиш ними гнів.

І без просвіту лічиш свої дні

В пекельних муках, наче у вогні.

Літня знемога

 Чекати вас - нестерпна насолода,

Дивитись в даль, туди де йдуть піски,

І виглядати в блиску ваші ноги 

Крізь призму хмарок сонця і жаги. 

  

То певно є найбільша нагорода,

Коли нарешті бачу силует, 

Ви їдете, така погожа й горда.

Якби умів - створив би портрет,

Богині пляжу, сонця та знемоги,

Палючу жінку, спалену вогнем,

І розмістив на вулицях у Львові 

Нехай всі задрять, хай усіх пече,

Що їм не випала така нагода

Спостерігати, мріяти, і йти 

До вас на зустріч, Боже, ця погода

Мене вже може з розуму звести.