Буденна незвичність

У цій буденності незвичній

До тебе йду немов на свято,

Вуста несуть сувій подій,

А руки – радости багато.

Оце і ти; поза дверей

Всміхаєшся лукаво – хитро.

Не треба тисячі речей,

Лише усмішку, як в кокетки.

Та підожди безсило падать

У мої з ніжністю обійми.

А задивися до нестями

В чужі, привітні трохи вії.

І затонути в океані

Як субмарина атомічна…

Постій отак, сховайсь в халаті

Моя буденная незвичність.

Я загубився

Поміж мільйонів собі подібних,

Поміж будинків посірілих –

Я загубився.

Остаточно. Безповоротно.

Сховав натруджені янгольські крила (наголос на 2-й склад),

Зложив їх старанно до скрині

Моїх бажань егоїстичних,

Для мене осить остогидлих,

Але для всіх – простих і звичних.

Я загубився. Це кінець.

для тих, хто рветься на роботу,

Ще зранку кинувши дітей,

Я не помітний.

До нудоти,

до слів крикливих із грудей –

Я загубився.

У тривогах,

Гаряче серце стукотить.

І вже не можу оживити

Того, що сил нема любить.

Життя

Чигають сни в цвірчанні стрибунців.

Вони вже зовсім стали романтичні.

Але до того дні стають незвичні,

Що захотілось гострих відчуттів.

А їх шукати, навіть, і не треба,

Бо естафета, що зовуть життям,

Дає сама нещастя і проблеми.

І позабудеш «гострі відчуття».

І вже до серця ближча власна шкура,

Пече нестерпно дефіцит грошей.

Така тенлітна, пристрасна натура –

Ти спопелилась, вбивши сто ідей,

Таких незвичних, трохи нечупарних,

Але ідей, таких пострібних світу;

Лишивши тільки чашку кави

І ледь відчинену надвір кватирку.

Не треба слів…

Не треба слів.

Бо сказане раніше,

Вернуть назад немає сил.

Я шепочу в нестямі твої вірші,

А час летить повз мене ніби тінь.

І ти далеко, в мареві осіннім,

Заєшся спогадом прадавніх снів,

Минули сотні, тисячі хвилин,

А наяву – мільйони літ.

Ти все стоїш…

Ще сім копійок на рахунку

Ще сім копійок на рахунку,

І далі – тільки тишина,

Ні твоїх слів, палких і чуйних,

Ні електронного листа.

А як же хочеться сьогодні

Поринути в сплетіння хвиль,

І загубитися в безодні,

Твоїх, моїх…ні…наших мрій…

Знайомий голос сотий раз

Промовить в слухавку мою:

«На жаль на вашому рахунку…

Почуй, брате

Мене ти чуєш – брате?

Бо я давно оглух,

Відвик з теплом чекати,

Забув тепло від рук.

Лиш трохи пам*ятаю,

що десь колись,.. давно,

Сказав комусь: «Кохаю!»

Ба ні – неправда то…

Забув, коли востаннє

Я чув палкі слова:

«Вкраїно, рідна нене,

Тобі життя відам…»

Померли ці фанати,

Їх більш не знайдеш,

Одні окремі хати,

Окремі, на краю.

А може пам*ятаєш

Співанки весняні,

Як часом нагадаєш –

Пришли листом й мені.

Забили всі гадання

Піснями москалів,

І пиво на снідання,

На вечір – урків спів…

Згадай мене мій брате,

Згадай, і не суди,

Одному ж бо стояти у тихій цій війні,

Не маю вже снаги.

Один жердок зламати,

То не жмуток товкти…

Не залишай!

«Не залишай!», - тебе прошу, -

ми ще не встигли радість позабути.

Твою печаль, таку гірку,

Я довго пробував збагнути.

Не покидай, мої вуста

Так хочуть злитися в цілунку,

Але ти йдеш, любов одна

Лишається душевним трунком

Я втомлений

Я стомленим кидаюсь в боротьбу,

Назло вітрам,

І вічним ворогам.

Перемогти я так хотів.

Але добрів,

Мабуть, я вже добрів,

До мЕжі слів

І щирих почуттів,

Яких вічути геть немає сил.

То вічний бій,а кидати його не можу,

Бо я нім – живий,

і кожда клітка тіла – жива,

але не смертію повита…

На межі…

На межі…

По рубіконі днів,

Що швидко так минають у алюрі,

Я все бреду.

Я цього не хотів –

Балансувати на краю безодні.

Біжу мов тінь,

Світзаочі втікаю,

І знов повзу, не маючи останніх сил,

кидаю виклик,мо’ останній:

«Гей, ти, незнана далечінь,

і не чекай,що здамся я колись!..»

Бо я повзу,бреду,ледь ноги волочу,

Але свобіним у безодню полечу!

Світ зчорнів

Вночі здається світ зчорнів

І покотився до безодні,

Холодної, кромішньої.

Тріщасть і гнуться кости…

В тривожні дні, сліпесті ночі,

Дрижливий сон у склепі віч,

Перекидає з боку в бік

Частини стомленої плоті…

Будильник люто дзеленчить,

і піднімає із постели

На нові повиги (щоб жить).

І знову – день,

А потім – ніч.

У темінь чорну ллється світло,

А ти зрадливе дике тіло

Біжиш у поспіху за ним,

У забутті ховаєш страхи,

У насолоді – глупий біль.

Лише немає в тім розради,

Воно бо зветься – чисти гріх…