Мене болить твоя задума

Мене болить, болить твоя задума.

Дивлюсь в обличчя - там одні думки.

Чи то так біль дзеркалює зажуру?

Чи може щастя лунко так звучить?

Не можу знати, ми не надто блИзькі,

Але ж чому тоді між ребер біль?

Чому мене засумлює так близько?

Чому я йду, немов вдихаю цвіль?

Що відповісти - я собі вже знаю,

Оці питання - мов лідокаїн,

Приймаю їх, щоб серце заніміть.

І вже не знаю чи на довго стане

щодня звертатись до анестезії,

а не звільнитися і віддатись мрії.

Коли весна

Коли весна готується прибігти,

У наші мізки, в душі та у сни,

Тоді удвох ми спробуєм світити,

запроменіти світивом ясним.

Коли пташки почнуть співати гучно,
Защебетають наче дзвоники,
І ми собі будем співать беззвучно
пускаючи дзеркальні зайчики.

Коли трава зазеленіє щиро,
І я візьму тебе у свій політ,
Тоді і ти позбудешся раптово

Усіх тривог, і спадку зі страхів,
в яких давно купаєшся незмінно.
Повір мені, це скінчиться напевно.

Я так провалююсь у сон

Я вже провалюсь у сон,

Моя свідомість - в невідомість,

Візьми мене, прошу, в полон

І огорни як душу совість.

Хоч я і грішний, і дурний,

Не вмію щиро відчувати,

Та ще я можу, мабуть, здатний

Лягти до ліжка та лежати.

І уявлятиму весняні

Прекрасні сни, і ясні ночі

А потім буду міцно спати

І вже тебе не турбувати. 

Вуста, сповнілі від тривоги

Твої вуста, сповніли від тривоги,

Рожеві щоки кров'ю налились...

Я часто хочу - просто впасти в ноги,

перед тобою гордість прихилить.

Вже уявляю посмішку похвальну,

Її ледь видно, видно лиш мені.

Ти не подумай, я без сподівання

винагороди вирішив прийти.

Мої пориви щирі, не подвійні,

Можливо це і є ота любов,

котру малюють люди знов і знов

у своїх мріях, бульбашках яскравих.

Та я не вірю в щирі поривання,

Бо імітація - не є коханням.

Соромно мені

Мені так соромно буває від розлуки,

Зате що я сміливости не взяв,

У свої кволі, і не сильні руки, 

А міг сідлати долю як коня.

Я міг багато, а зробив так мало,

У моїх силах - скинути з основ

Моє життя, посоловіле, сиве

Підняти плечі, знати що я знов 

У повній владі понад існуванням,

У певній думці щодо правоти,

Коли життя помножую бажанням

Ще Того щастя якось досягти.

І в невідомости, коли усе майнуло

Мені лишається закреслити минуле. 

Крик

«Я вас люблю» - кричали ви мені,

І коси щиро бризкали в повітрі. 

«Я вас кохаю» - шепотів вісні,

І мої руки кидались на вістря,

В горнило бою з долею своєю,

У спір небес і темної безодні.

І в тім бою, перемогти твоєю

Любовʼю щирою, позбутися недолі.

А після січі - взятися за плечі,

Обняти тіло, і тремтіння рук 

Затамувати, припинити стук

Судин шалених у гарячих скронях. 

Я би хотів спочити на долонях

В полоні теплім білосніжних пут.

Не встигли

Ми не змогли усе відговорити,

В любові звук виходить із грудей. 

Не встигли те, що мали би зробити,

Щоб не шукати вдень чужих очей.

І ти не взяла мого сновидіння,

Не привела у світ нове життя,

Ти не змогла побути провидінням

Хоча б на рік, хоча би на пів дня.

І я не став твоїм залізним левом,

Не зміг постати кріпостю в степах

Щоби непевність зникла у очах.

Ми не змогли, хто - зна чи було треба

Для нас обох блаженні ці часи,

Коли життя здається раєм з неба.