Вуста, сповнілі від тривоги

Твої вуста, сповніли від тривоги,

Рожеві щоки кров'ю налились...

Я часто хочу - просто впасти в ноги,

перед тобою гордість прихилить.

Вже уявляю посмішку похвальну,

Її ледь видно, видно лиш мені.

Ти не подумай, я без сподівання

винагороди вирішив прийти.

Мої пориви щирі, не подвійні,

Можливо це і є ота любов,

котру малюють люди знов і знов

у своїх мріях, бульбашках яскравих.

Та я не вірю в щирі поривання,

Бо імітація - не є коханням.

Соромно мені

Мені так соромно буває від розлуки,

Зате що я сміливости не взяв,

У свої кволі, і не сильні руки, 

А міг сідлати долю як коня.

Я міг багато, а зробив так мало,

У моїх силах - скинути з основ

Моє життя, посоловіле, сиве

Підняти плечі, знати що я знов 

У повній владі понад існуванням,

У певній думці щодо правоти,

Коли життя помножую бажанням

Ще Того щастя якось досягти.

І в невідомости, коли усе майнуло

Мені лишається закреслити минуле. 

Крик

«Я вас люблю» - кричали ви мені,

І коси щиро бризкали в повітрі. 

«Я вас кохаю» - шепотів вісні,

І мої руки кидались на вістря,

В горнило бою з долею своєю,

У спір небес і темної безодні.

І в тім бою, перемогти твоєю

Любовʼю щирою, позбутися недолі.

А після січі - взятися за плечі,

Обняти тіло, і тремтіння рук 

Затамувати, припинити стук

Судин шалених у гарячих скронях. 

Я би хотів спочити на долонях

В полоні теплім білосніжних пут.

Не встигли

Ми не змогли усе відговорити,

В любові звук виходить із грудей. 

Не встигли те, що мали би зробити,

Щоб не шукати вдень чужих очей.

І ти не взяла мого сновидіння,

Не привела у світ нове життя,

Ти не змогла побути провидінням

Хоча б на рік, хоча би на пів дня.

І я не став твоїм залізним левом,

Не зміг постати кріпостю в степах

Щоби непевність зникла у очах.

Ми не змогли, хто - зна чи було треба

Для нас обох блаженні ці часи,

Коли життя здається раєм з неба.

Ти підійшов

Ти підійшов - і моє серце впало

До твоїх ніг, трагічно весняних

Воно жило, билОсь, не відчувало, 

Що може бігти наче юна рись.

Коли в буденність звичну та незмінну,

Всуціль з констант укладене життя,

Ти увійшов неначе вітер свіжий

Як подих кисню, а не смерті чад.

І я воскресла в снах і наяву,

В очах сіяли промені блакитні.

І тих у них, благий та непомильний. 

Тепер іду крізь місто наче в млі,

Моя жіноча зранена душа

В тобі однім свій спокій віднайшла 

Памʼятник тобі

Тобі я памʼятник в душі поставлю,

посаджу квіти, плотик накую,

впаду грудьми на мокру ще траву,

і заридаю, Бога попрошу

Аби він дав мені таку нагоду

тебе забути, забуття знайти.

І незважаючи на мокряну погоду

до амнезії впевнено прийти.

Я хочу тут лишити це кохання,

в могилі темній, схованій в кущах.

Її сховаю як прадавній жах.

І хоч любови було повні вінця.

Тривати в ній не було більше сил.

Ось це і є вінець мого кінця.

Зазирни у весни

Мені у весни зазирни,

Пройдися полем давніх мрій,

Поринь у сутінки журби
і наче сонце засвіти.

Полинь над бОлями зими,
рукою щирою зціли

те що болить мене завжди,
прошу, благаю - зазирни,

У долю знищену мою,
в мої тужливі поривання,

ти нагадай що є коханням,
щоб я згадав слова: "Люблю"...

Але не прИйдеш, проминЕш,
У тіні іншого заснеш,
Мені лишається лише
Маленьке пиво й канапе.

Втопити в ньому свою злість,
і біль втопити, як колись
уже не буде більш ніколи.

І я помру в руках у долі..