30 грудня 2024

Я наче камінь...

Мов корабель потрапив мілИну,
в душі розвій, і буря і шторми,
вона мене колись, було, боліла,
а вже тепер затерпла - не болить.

Я наче камінь, втомлений століттям,
простий вапняк сотворений поліпом.
Бездушне тіло, втративши свій дух,
безвольно дніє, втративши і слух.

Не чує болю, радощі забуло,
фальшиво плаче, і сміється так,
глише шоденно щастя імітує
і сірі дні перетирає в мак.

Собі стою, на серці наче пустка
Воно працює, та не відчуває
все те, що кожен з нас щоденно має.

Розрив

Мене ти вигнала із мого дому,
впустила пустку, іншого знайшла.
І я тепер мов неприкайний йолоп
стою на руїнах нашого життя.

Все так раптово, все занадто швидко,
немов літак звернувся у піке,
гя не помітив, що зробив навмисно,
з твоїм життЯм, яке ж воно гірке…

Ти безнадійна, майже збайдужіла,
розбита словом, і жорстоким гнівом.
І вже твоя душа така "весела"
немов посклАдане в кутку каміння.

Я руйнівник. І все я зруйнував,
і твої мрії, і твої бажання
я на смітник відніс і закопав…

Прокляття

Не жди мене сьогодні опівнОчі,
я не прийду хоч ти чекаєш ще.
Не подивлюся в твої ясні очі,
твоя любов обпалює мене.

Я спопеляюсь від твоєї ночі,
згораю серцем духом і єством,
мене ти мучиш полумʼям гарячим
і я впадаю в коматозний сон.

Я пропаду і щезну десь навіки,
ти зможеш ще собі знайти любов.
А я спочину під намистом срібним
із тихих зір та місяця, а втім...

Твоя любов - прокляття за провини,
за всі гріхи які зумів знайти,
і найдорожчим людям принести.

Демон

 

Я бачив сон, тривожний дивний сон,

Мені він снився вже не перший раз. 

У цьому сні був чорний чорний демон,

І він прийшов у дуже дивний час. 


Я все ще спав, над ранок досипав.

І ось в глибоку втрапив я печеру..

Тривожний страх я чітко відчував

І мусів йти на сіро - чорну гору.


Я піднімався важко і повільно,

Щось не давало підвестись уверх,

І вже коли піднявся до вершини 

Мій меч важкий від слабкости упав.


І що це було, що це означає? 

Цей сон з повтором - нащо він мені?

Це може доля стука й натякає?

На суперечність моїх прожитих літ?


Ти пригадай...

Ти пригадай, коли ми вперше були.
Ти одягла прозору білу блузу .
І твою руку, що тремтіла дрібно,
я цілував немов би одурілий.

І обіймав твоє ледь тепле тіло,
я заспокОїти його хотів би
Безмежно щирими цілунками у шию.
Нажаль лиш так любити я умію…

У ті моменти, коли ми так кохали ,
в полоні трепету і радости літали,
я точно знаю - ми не відчували
Ані біди, ні жодної печалі.

У напівтемній стишеній кімнаті,
ми цілували душі нерозкриті.
І потім ранок разом зустрічали,
а надворі пташки собі співали.

Ляпас

Я просто ошелешений,
палає вся щока.
Я миттю отвережений
від твого ляпаса.

Це було так по дикому,
але водночас щиро.
Ну а мені не битому
зробилось трохи дивно.

Навіщо ти вліпила так,
Коли тобі байдужий я?
Навіщо ти прийшла сюди
І в писок зацідила ти?

Якщо тобі не байдуже,
То ліпше йди, цілуй уже.
не треба більше ляпасів,
від них так серце гупає.

Сумніви

Я тебе уявляв інакше,
в моїх очах ти була рідніша,
і може то ілюзія найперша,
коли ми думаєм закохавшись.

А потім ти зробилася холодна.
і може то і є моя проблема,
коли роки біжать неповоротно,
а перед нами виплива дилема.

«Чи варто вкладатися в наші стосунки?
Чи потрібна мені оця каторжна мука,
коли поруч жінки, котрі поять трунком
і цілунками вкриють натруджені руки?»

Шлях легкий обираю частенько в житті,
та тепер я наважився трудним піти
а хто - зна чи буде з того путнє хоч щось?..

Я колись прийду...

 

Прийду до тебе на весні,

У цвіті маків червонястих.

Промінням блисну по лиці

І по очах блакитно сяйних.


Веселим пташком прилечу,

І на руці вцілую дзьобом.

Волошку - квітку принесу

І притулюсь до тебе лобом.


І ніжним джмелем пролечу ,

І заплетусь в твоє волосся

Ні, не лякайся, не вкушу

Тобі на мить оце здалося.


І цього дня, хоч я загинув,

Тебе буду оберігати. 

Лише прошу - спинись ридати.