Весняний неспокій

Ти юний спогад весняний,

Тебе я ждав, тебе плекав,

а ти прийшла як білий дим

Із тих країв де не чекав.

Я просто жив, паливши дні,

Щоденно звично існував,

Надвечір зʼївши цигарки,

У ліжко йшов і просто спав.

І раптом ти як грім небес

Зійшла весняною грозою,

І змила залишки спокою.

І той колишній спокій мій

Лишив на смітнику надій,

пірнувши у неспокій твій.

Вишневий дощ

А знаєш що? Я трохи ще кохаю.

і хоч давно промчалися роки,

Троянди цвіт і свіжий запах чаю

завжди мене у спогади вели.

Весняний день пригадую раптово,

вишневий цвіт, що падає на нас,

торкання вуст, солодко малиново

пʼянить дурманом, і втрачаємо час…

Не памʼятаю скільки ми стояли.

вишневий дощ вінчав палку любов,

А спогад цей в у безвісті пішов.

Я все одно ще трохи та кохаю.

І хоч десятків збіглося років

вишневий дощ назавжди памʼятаю…

Природність любови

У твої очі задивлюся,

з очей блакиті зачерпну,

рукою по щоці торкнуся,

пʼянке волосся пригорну.

Візьму тонку холодну руку,

теплом від своїх рук зігрію,

одЯгну маску і перуку,

Тебе розважити посмію.

Зробити зможу все, коли

яскравий сміх і щирий голос

єлеєм виллєш на мій волос.

А це і є любов святая.

Вона мов зліпок із рослини,

росте без ясної причини.

Вогонь

Вогонь пала довкола нас,

душа і тіло загорілись.

Вважали ми, що він пригас,

та схоже все лиш затаїлось.

Як вправний злодій уночі,

приходить тихо та без шуму,

так цей огонь в твоїй душі,

пробив дорогу в хмарі диму.

І перекинув моє серце,

розніс ущент, на попіл звів.

Мої думки, розумні сенси,

усе, що трепетно беріг.

І ось палаю вже цілком,

без вийнятків, та без обмежень,

я не зумів, і не зборов

моїх границь із купи застережень.

Сонет з елементами душевних мук

І як же хочеться усе сказати,

бо може стане легше там, на серці.

Отак ходить, в собі вулкан ховати,

на це в нас двох ніяк немає тверді.

Ми наче бомби, сховані в конверті,

один лиш дотик - і всьому кінець.

Надривом живемо на цій планеті,

немов життю приходить вже вінець.

Чи можна ще імітувати краще?

Наскільки щирим буде наш «концерт»?

В часи війни і абсолюту фальші.

Я утомився лицемірно красти

у тебе дні щасливої пори

і називати це незмірним щастям.

Руїна

 І хтось прийде, і руку покладе

На твоє схилене, потовчене плече

Огорне смутком, плачем наверне

І ти здригнешся, ти згадаєш все 

Давно минуле, що вже відійшло.

Твої слова раптово пригадаєш,

Як ти пішов, тривке шукати дно

А в результаті - спогади плекаєш.

І гуркіт битв, що були у душі,

Лунають досі в серці й голові,

А ти сидиш поміж своїх руїн

Ковтаєш ліки, гасиш ними гнів.

І без просвіту лічиш свої дні

В пекельних муках, наче у вогні.

Літня знемога

 Чекати вас - нестерпна насолода,

Дивитись в даль, туди де йдуть піски,

І виглядати в блиску ваші ноги 

Крізь призму хмарок сонця і жаги. 

  

То певно є найбільша нагорода,

Коли нарешті бачу силует, 

Ви їдете, така погожа й горда.

Якби умів - створив би портрет,

Богині пляжу, сонця та знемоги,

Палючу жінку, спалену вогнем,

І розмістив на вулицях у Львові 

Нехай всі задрять, хай усіх пече,

Що їм не випала така нагода

Спостерігати, мріяти, і йти 

До вас на зустріч, Боже, ця погода

Мене вже може з розуму звести.

Листівка на новий рік

У час війни, коли кришАться долі,

Проклятий ворог суне звідусіль,

Я жду від тебе вісточки малої,

А довкруги - безплідна заметіль.

Одні сніги, і холод, і тривоги

А як у тебе новий рік прийшов?

Чи ти в теплі, не змерзли твої ноги?

Чи для вітання часу хтось знайшов?

Відправ мені, і швидко долетить,

Твоє привітне, і прекрасне слово

Все моє серце щиро зворушИть.

І ось мені не треба вже нічого.

Я прочитаю, сяду, випʼю кави,

Вдихну твій запах, задихнуся ним.

Я жду тебе, і вже поміж рядками

Мені спливає образ твій ясний.