Каталізатор

Коли в душі каталізатор,

Зрушає сили, що спалИ,

Тоді маленький спонукатор

зриває запобіжники.

Так починається стихія,

багаття силою пала,

а безнадійная надія

Любов і хтивість підійма.

І ось палають двоє в тілі,

Вони живуть тепер і тут.

Майбутнє вже не має сили,

Воно згорає як мазут.

Температура поза двісті,

Згорають інші почуття

Вони тепер як м`ясо в тісті -

готуються до небуття.

Опісля гострого бажання,

на головершках юних тіл

Ми відчуваємо сум'яття,

Пекельний сором, гострий біль.

А далі знову оживає

майбутнє фатумом грізнИм.

Тепер брехня лише врятує,

Лише вона рятує світ,

що ми так старанно плекали,

Разом із іншими людьми,

Котрих колись ми так кохали.

Тепер вони для нас чужі.

Ми потопаємо в коханні,

У ньому ми всецільно всі.

Ми більше вже не безталанні,

Гріховні в святості своїй.

Ніч сімнадцята - Тривожний сон

У сні тривожнім знову ти сумна,

руками білими обличчя закриваєш.

Ти вся бліда, заморена худа,

Неначе смерть у гості все чекаєш.

І я кричав, хотів порвати млу,

таку густу, що дихається важко.

Вхопити руку втомлену, тонку,

теплом зігріти, обіймать небесно.

Та це лиш сон, у ньому я безсильний.

Моя рука пронизує тебе,

а ти ридаєш і мовчиш безвольно.

І вже прокинувшись в липкім поту,

ШирОко скинув руки до небес -

О дайте сили, щоб я просто щез...

Руїна

Полиш мене, хіба я в змозі?

Я вже руїна між людей!

Єство моє в страшній тривозі

Мавпує рух із дня у день.

Вже не людина, тільки робот,

що імітує міць життя,

Завмерле серце більш не робить

Ані одного відбиття.

Душа покинула це тіло

Тепер вбиваю як жию

Рефлекси роблять своє діло

І знову вбити я їду.

Отак зруйнований дощенту

Лежу в могилі моїх мрій.

У третій світовій війні.

Біла пустеля

Куди не глянь - довкола тільки сніг,

Як молодої чистий білий вЕльон. 

Немов вуаль покрила чорний світ,

Щоб білизна сховала ту каверну. 

Оту слабку частину у легені,

Що захворіла дико та нестримно,

Та убиває тіло з дня на день

Працює в тиші, пʼє життя невпинно.

На білий саван кров паде моя 

Нутро виносить гниль на чистоту

І забирає часточку живу. 

У мене смерть стоїть поза плечима. 

А навкруги сліпуча біла мла

Вона прикриє моє біле тіло…

Я все міг…

Я міг торкнутись, міг ще обійняти,

забрати смуток, усміх піднести.

Та я лишився наче стовп стояти,

мені лишалось встати, і піти..

Моя рука ще у твоїй долоні,

а твої пальці ковзнуть в далечінь.

Моя душа лишається з тобою,

моя свідомість - страж твоїх видінь.

Я вибрав щастя твоє, ні, не моє,

подарував хвилини та роки

в яких твоя душа буде в спокої.

А моя щезне наче денна тінь.

У глибині тривожних сновидінь

Аїда царство прийме мою тлінь.

Тривога

Тривожний я, моя душа в бентезі,

Весела пішла поміж домів. 

А що я можу? Я з тепер у черзі

В стовпотворінні твоїх пацанів. 

Квітуче гроно ти їх назбирала,

Уклала список, позначки ввела. 

Мені огидна, дивна ця забава,

Зіпсута геть акторкою вистава. 

Я просто піду, бався й далі з ними,

А так хотілось дарувати щиро 

Свої пісні, тривожну синь небес. 

Але життя, і люди трохи дивні.  

У кожнім серці - свій дурний мотив,

Тебе ж, дівчино, трохи я любив,.,

Літнє марево

О подивись на мої збиті руки,

Візьми пелени, рани огорни,
Залий єлем вже підгнилі струпи
І я з полегшям видихну, а ти

Підеш стернею понад диким сонцем,

Марою зникнеш, наче й не було.

А вже тепер ти будеш тим віконцем
Через який у світ дивлюсь з теплом.

Я і не думав, що будеш такою,
Не уявляв тебе я медсестрою,

котра і тіло й душу порятує.

Зате тепер напевно, чітко знаю,
Знайду твій слід десь поміж колосків
І тім сліді втоплюся аж до краю...

Зимова спека

Мене пече нестерпна спека в серці,

вогонь горить і навіть не згаса,

а я беру гарячий лід у серпні
в переношу в січень, в холода.

Мене болить, і біль оцей взаємний,

тебе також наповнює огнем.

Моя любов, костер палкий, таємний,

немов напалм випалює усе.

І тут камін дрова оближе щиро,
моя щока розпашиться від слів,

котрі тобі так палко говорив.

І після слів - візьму у руки долю,

Піднесу пасмо стомлених вітрів
і заплету тобі сплетіння снів...