Господь до мене завітав

Господь до мене завітав

У всій красі та суголоссі

І серафим сім крил віддав 

Які вплелись в твоїм волоссі 

Господь так щиро зачерпнув

Своїх запасів стопрекрасних

Що аж тебе у світ прислав

Забувши всіх рабів нещасних.

Він так розщедрився в ту мить,

Коли творив тебе у світі,

Що дарував сліпучий світ

Очей блакитних майже сірих. 

І ти жила ось так між нами,

Просте провадила життя

Допоки ми двома шляхами 

Не перетнулись нехотя.

І ось побачив сотворіння,

Істоту від Отця з небес,

В ту мить мого землетрясіння

Побачив справжню я тебе.

Отак невольно та раптово 

Господь до мене завітав

І херувим у плоті й крові

Тобою перед мною став.

Каштани

Каштани брук вкривають рясно,

а ти із гордістю пливеш,

твоя душа немов пригасла,

і на душі завмерло все,

сумна усмішка ледь помітна

вустами блудить мов сліпець.

Прийде весна і ти раптово,

раптово зміниш свій акцент,

ти переміниш на мажорні

мінорні трелі голосні

і заспіваєш як востаннє

на крилах вранішніх вогнів,

таких принадних та незнанних

неначе спалах світлячків.

Безсонна ніч

Тривожний сон і очі вже зомлілі 

Прийшов до тебе тихо та несміло 

А за вікном сніги кружляють білі 

І зимний вітер заміта подвірʼя 

А я не сплю, твій спокій зберігаю 

Пухке волосся вкрило геть мене 

Неначе морем тихим пропливаю 

І ніжна хвиля в океан несе. 

Оце блаженство, миле та буденне, 

Хай би було навіки нам дано 

І я тобі віддам своє таємне, 

Гаряче серце терпке як вино.

Туман

Холодний погляд і слова сталеві,

колюче слово мов двосічний меч,

Іх просто кинеш у холодні скроні

і вже мені прийде, мабуть, кінець.

Я запитаю: "Ти цього хотіла?"

а ти змовчиш, ковтаючи сльозу.

Слова вже зайві - тільки мова тіла

у тиші скаже вирок усьому.

І що мені лишається робити?

Пощо надію пестити в думках?

Лише одне лишається зробити,

піти безмовно між густий туман

Вечірнє вітання

І навіть дні сумними видаються

Коли журба довкола обступа

Та літні дні напевно повернуться

Щоб ти у сонці радісна була.

Афродіта

Нечемний вітер у її волоссі,

яке чомусь минула сивина,

творив дива, а може то здалося,

можливо то фантазія була?

Вона стоїть, неначе Афродіта,

котра з піни на березі зійшла,

і гострі скелі, променем зігріті,

приймають світло, що несе краса.

Вона ступає на пісок вологий,

не просто йде, а понад хвиль пливе

і силует, немов напівпрозорий

легка вуаль у променях несе.

Вона все далі, розчинилась в сонці,

вечірній промінь осліпив мене,

І я стою, а у моєму серці

важкий пісок, і море голубе.

Останній день весни

В останній день прекрасної весни

Відчув я теплий поцілунок літа,

Почуй це віяння і ти,

Дощами й зливами омита.

Нехай твої рожеві губи

Пізнають радість нової пори,

А очі ніжні. Повні згуби

Дають промінчик після зимної роси.

Ти усмішнись пирйдешньому теплу,

До нього руки простягни,

Даруй любов лише тому.

Кого кохаєш більше ніж весну.

Жарти

Кохання в них як у Шекспіра,

Таке ж наївне та примхливе.

Любов у них така в*язка,

Що пальці тягне в всі місця.

І прилипає дивовижно,

То до спини, а то до крижів,

Коли ж сягне вона стегна,

То відірвати сил нема.

Їм не важливо де стояти

На площі чи посеред хати,

У темну ніч чи в літній день –

Плетуть мільйони теревень.

Та забувають про одне:

У справжньому коханні неодмінно

Присутня раість,тихий щем,

А не бажання ень з днем

Втамовувати поклик тіла.