Я вас люблю

Я вас люблю у повній безнадії

Колись торкнутись вашого волосся,

Ви живете у наймилішій мрії,

А, може, це також мені здалося.

Я потонув напевно остаточно

В очах блакитних, голосі солодкім,

І цей процес тривожньо - незворотньо

Мене веде до щастя в кожнім кроці.

Тривай же вічно, свЯта королівно,

не покидай мене у цьому світі

Аби я жив у твоїй ніжній тіні.

Аби я міг тобі принести певно

і спокій серця, і душі тривоги

Аби я світ поклав тобі у ноги.

Верни мене у сни

Верни мене у свої сни,

Прийми мене у свою душу,

Тобою дихати я мушу

Немов повітрям між води.

Прости мені помилки давні,

То не моя страшна вина,

Що моє серце захопила

Твого волосся буйна хвиля.

Врятуй, зціли мою руїну,

Мене собою наповни,

І почуття мої прийми

Коли я падаю в коліна.

Додай мені любові сили,

Я цілу землю принесу

Тебе на трон перенесу

і дам всю гідність королеви.

Мене у сні ти обіймала

Мене у сні ти обіймала

Вустами до плеча припала

І серед ночі враз здалося

Що я втоплюсь в твоїм волоссі.

Та раннє сонце.піднялося

І на землі де тепла осінь

Вогнем спалила навіть кущик

Яскраве сяйво зайнялося.

В моєму щастю у безмежжі 

Не було страху ані смерти

Твоя рука вела без злости 

У дивний світ. Та це здалося

Було це маревом між ночі

І вже коли настанув ранок

Лишилася глибока рана

Од слів байдужих та зневаги.

І я бреду у падолисті

Тримаючи горнятко кави,

Ти лиш смієшся з мого смутку,

Ногою топчеш вірш у згортку,

І в той момент ти розтоптала

Гаряче серце між кленАми.

Весняна осінь

Я весну в осінь стомлено покличу

Її тепло, що зігріває все.

Але мені і грізно і пророчо

Холодний вітер у чоло дмухне.

Печать із неба дощ порозриває,

Чавунні хмари вкриють синяву,

Глибоко в грудях серце ще ридає

Шукаючи у осені весну.

Чого у плач всю душу віддавати?

Чого б то сни у темряву нести,

Коли довкола тиша і дощі?

Бездумно йду, долаю калабані,

Що тихо бульки видають у світ,

В якому мій сповільнився політ. 

Вирок долі

Жорстокий вирок присудила доля

За всі гріхи, несповнені діла - 

В тобі одній гірка моя неволя 

І водночас - солодка пелена,

Неначе в'язень, ланцюгами скутий,

Тебе щоразу бачу у красі

І нащоденно терплю ніжні муки,

Коли стрічаю очі голубі.

Ти безтурботна, майже невагома

Веселий усміх - буйний ураган,

А десь глибоко ледь видніє втома

В ту мить коли з собою сам-на-сам.

Дозволь на хвилю увірватись бистрим,

Зефіром теплим груди обійнять,

І залишитись на миттєвість чистим

Фруктовим смаком на твоїх губах. 

Бо лиш цілунок твій солодко - пряний 

Мене до волі миттю проведе.

І упадуть мої важкі кайдани,

А твоя втома - раптом пропаде.

Моя бо мука, а твоя тривога

Живуть нарізно, викликають щем.

Будемо ж разом, бо для нас розлука 

То майже певно - неминуча смерть.

Така рання, така погожа осінь

Далекий всесвіт зорями бринить,

земля орбіти пробігає знову,

а я сиджу у лісі, і дзвенить

маленький коник у траві з росою.

Сюрчить невпинно як думки в мені,

вони до тебе щосекунди линуть,

а ти пішла у темінь далини,

і сил нема тебе уже настигнуть.

Це так буденно, так неромантично,

мільйони раз це бачила земля,

але мен - мені оце незвично,

бо це моє, моє й твоє життя.

І вже тому душа болить невпинно

від пустки в грудях, серця бо нема...

Сумний сонет

Велика втома у твоїх очах,

безмірна ноша впала просто в серце,

у безнадії вмочуєш вуста

і вже минуле більше не вернеться.

Немає сили зрушити слова,

мовчання твоє сповнене тривоги,

твоя душа - мов тихе немовля,

котре хапа повітря до знемоги.

І твоє горе, і твоя печаль,

назавтра стануть як весняна злива

котра прийшла і сліду не лишила.

Той новий день із радістю прийде,

аби твоя душа з теплом ожила

аби ти знову щастям засвітилась.

Цикл "Діалоги з монологами"

Ціхо, слухай

Тебе візьму за ледь прозору руку,

пройдемось тихо під склепінням зір,

ти помовчи, лише тихенько слухай

тебе введу у свій химерний світ.

Він дуже дивний, майже фантастичний,

Таких мабуть немає на землі.

У ньому все минуле, старовинне,

яке стрічав на свОєму путі.

Я розповім про Баха та Вівальді,

котрі змінили музику в мені.

А потім мову заведу про книги

і про картини, і про повісті...

Ти знудишся і зрештою підеш.

І буде це сподівано та звично.

Мабуть мені призначено таке

І до кінця самотньо все прожити.

Ти просто йди, я плакати не буду,

Який бо плач, усі кудись їдуть,

Когось зове у путь далеку муза,

Комусь життя мʼяку покаже путь.

А мій уділ - самотня все цікавість,

І сотні книг, що стосами лежать.

Піду зварю флетвайтової кави,

На твою честь запишу ще вірша.