Етюд

Моє натомлене лице,
Глибокі зморшки по обличчю.
Неначе все туман несе 
В потоці днів, усе так звично.

А я тобою й не хворію,

Немає сили темний страх

І навіть день прожити вмію,

Хоча приходиш ти у снах.

Ти все у сни мої приходиш,

З тобою все ще йду до сну,

Ти ніжно по щоці проводиш

І наче мить мій день минув...

Та поступово в круговерті

щоденних та буденних діл

я відриваюся від смерті,

я тихо мовлю: "Вже зумів..."

Я можу жити вже без тебе

Але чи хочу цього я?

Бо навіть сонце сходить в небі

Не вимовляючи слова.

Кохання під акомпанемент шахедів

Вже третю ніч тривоги і шахеди

Стріляють гучно аж земля дрижить. 

Мені ж безтямно хочеться до тебе

І хай зупиниться цей світ на мить.

Бо що вартує страх та небуття,

У тому часі як душа співає?

І хоч втрачає розум ще й життя

Це не зупинить серце, що кохає.

У трепеті чекаєш все відбою,

Слова молитви вимовляєш тихо

А я в думках щомиті із тобою. 

Вуста твої кружляють наді мною

Та я прорвуся з пекла вогняного

Прийду і мовчки словом заспокою.

Прогулянка берегом

За валом вал на берег набігає,

Шторми відходять, гасячи удари

Вечірнє сонце хмари пробиває

Неначе променем гримлять литаври.

В моєму кроці - спокій та затишшя 

Хоча природа збурена надмірно

Я просто йду кудись на роздоріжжя

В полоні пустки, тихо та повільно.

Сильна жінка

В твоїх очах видніється оскома,

Тверді вуста - у павутині зморшок,

і на плечах лежить страшна утома

Від всіх завдань, проблем та недомовок.

А ти згадай лишень прекрасний ранок,

Коли дощі крізь сонце невгамовно

Гатять краплини, і співтворять танок

і ти така щаслива безумовно.

Здійми до неба, що як світ незмінне,

спокійни погляд, щастиям оповитий,

і може зможеш пригадати літо

Яскраве сонце, і птахів співання,

безмежну тугу та щемке прощання,

тоді коли ти відреклась кохання...

Цикл Зимові вірші

Сумні сніги

Сумні сніги падуть на плечі

У сірий непривітний день.

Ти робиш всі буденні речі,

Ти робиш щОб був завтра день.

І праця та твоя нестримна

Як поєднання Інь та Янь,

Бо наполегливо і зримо

Ти жертвуєш своїм вогнем.

Вогнем із пристрасті й любови,

Вогнем нестримних буйних чар.

Бо ти кипиш як в час облоги

Кипить смоли бездонний чан.

Оте кипіння десь глибОко,

У безднах карстових грудей,

Маленьким вибухом зі сміхом

Лиш проривається з очей.

Забуття

І вкотре злегка усміхаються вуста,

Волосся в кіску зібране дбайливо,

Струнка постава ніжні шати одягла,

На віях промінь блискає грайливо.

Довколо тебе гучно музика тріпоче,

Пташина сіла і співає на плечі,

Мій ніжний погляд ловиш неохоче

І далі йдеш, радіючи весні. 

Отак лишаюся, знечулений красою,

В моїй уяві пронеслось пів життя

«От би тепер вернути що минуло».

Але життя не можна повернути

Минуле тільки в давніх спогадах живе,

Тому накраще - взяти і забути,

Чорна тінь

Тебе нема. У спогадах стрічаю

відлуння твоє ще живе в мені.

Я ще існую? Може помираю?

Чи то твоя холодна чорна тінь?

А ще буває ти у снах приходиш,

кладеш на очі саван своїх вій

і так із льодом, з кригою цілуєш,

що прокидаюсь наче неживий...

Отак роками тихо помираю,

ходячий труп на перехресті днів,

ну а чого я, власне, ще хотів?

Коли любов навмисно убивати,

і відмовлятись від твоїх обійм,

тоді лишається у тиші помирати.

Sabrá Dios (Знає Бог)

Автор: Álvaro Carrillo.

Знає Бог

Мене ти любиш

або дуриш.

Як мені дізнатись, 

І переконатись,

Що кохаєш ти лише мене.

Ні, не маю я твердих підстав,

мати сумнів у тобі,

і тужити тихо в журбі

але я відчуваю,

що ти не зі мною,

хоча поруч ти.

Знає Бог 

Людина все не може знати

Я помру від болю

якщо це кохання

Згине через помилку мою.

Мабуть божевільний,

щоб терпіти муку

навіть без причини,

але битись я буду 

поки не вирву із серця свого

підлу цю брехню.