Соромно мені

Мені так соромно буває від розлуки,

Зате що я сміливости не взяв,

У свої кволі, і не сильні руки, 

А міг сідлати долю як коня.

Я міг багато, а зробив так мало,

У моїх силах - скинути з основ

Моє життя, посоловіле, сиве

Підняти плечі, знати що я знов 

У повній владі понад існуванням,

У певній думці щодо правоти,

Коли життя помножую бажанням

Ще Того щастя якось досягти.

І в невідомости, коли усе майнуло

Мені лишається закреслити минуле. 

Крик

«Я вас люблю» - кричали ви мені,

І коси щиро бризкали в повітрі. 

«Я вас кохаю» - шепотів вісні,

І мої руки кидались на вістря,

В горнило бою з долею своєю,

У спір небес і темної безодні.

І в тім бою, перемогти твоєю

Любовʼю щирою, позбутися недолі.

А після січі - взятися за плечі,

Обняти тіло, і тремтіння рук 

Затамувати, припинити стук

Судин шалених у гарячих скронях. 

Я би хотів спочити на долонях

В полоні теплім білосніжних пут.

Не встигли

Ми не змогли усе відговорити,

В любові звук виходить із грудей. 

Не встигли те, що мали би зробити,

Щоб не шукати вдень чужих очей.

І ти не взяла мого сновидіння,

Не привела у світ нове життя,

Ти не змогла побути провидінням

Хоча б на рік, хоча би на пів дня.

І я не став твоїм залізним левом,

Не зміг постати кріпостю в степах

Щоби непевність зникла у очах.

Ми не змогли, хто - зна чи було треба

Для нас обох блаженні ці часи,

Коли життя здається раєм з неба.

Ти підійшов

Ти підійшов - і моє серце впало

До твоїх ніг, трагічно весняних

Воно жило, билОсь, не відчувало, 

Що може бігти наче юна рись.

Коли в буденність звичну та незмінну,

Всуціль з констант укладене життя,

Ти увійшов неначе вітер свіжий

Як подих кисню, а не смерті чад.

І я воскресла в снах і наяву,

В очах сіяли промені блакитні.

І тих у них, благий та непомильний. 

Тепер іду крізь місто наче в млі,

Моя жіноча зранена душа

В тобі однім свій спокій віднайшла 

Памʼятник тобі

Тобі я памʼятник в душі поставлю,

посаджу квіти, плотик накую,

впаду грудьми на мокру ще траву,

і заридаю, Бога попрошу

Аби він дав мені таку нагоду

тебе забути, забуття знайти.

І незважаючи на мокряну погоду

до амнезії впевнено прийти.

Я хочу тут лишити це кохання,

в могилі темній, схованій в кущах.

Її сховаю як прадавній жах.

І хоч любови було повні вінця.

Тривати в ній не було більше сил.

Ось це і є вінець мого кінця.

Зазирни у весни

Мені у весни зазирни,

Пройдися полем давніх мрій,

Поринь у сутінки журби
і наче сонце засвіти.

Полинь над бОлями зими,
рукою щирою зціли

те що болить мене завжди,
прошу, благаю - зазирни,

У долю знищену мою,
в мої тужливі поривання,

ти нагадай що є коханням,
щоб я згадав слова: "Люблю"...

Але не прИйдеш, проминЕш,
У тіні іншого заснеш,
Мені лишається лише
Маленьке пиво й канапе.

Втопити в ньому свою злість,
і біль втопити. Як колись
уже не буде більш ніколи.

І я помру в руках у долі...

Згадати важливих

Сама невинність, вбрана в білу сукню,

тривожний усміх, витканий в губах.
Тебе я знаю тільки ось такою,
В моїх архівах - ти лише така.

Гортаю книгу спогадів минулих,

Це перед смертю - місія свята,
згадати всіх, усіх своїх важливих

і попрощатись з ним хоч і думках.

І мабуть це дозволить без вагання,
Ступити там, куди живим нема
ані дороги, ані сподівання.

І я на фініш вийшов, я іду,
Моя дорога майже обірвАлась
і я ступлю, і ти мені згадалась...

Ще хвилину

І треба спати, та чекай,

Віддай мені ще цю хвилину,

Тебе ніколи не питав,

А зараз хочу без причини 

Спитати щиро та без фальші,

Про головне для мене зараз:

«Чи завтра будеш рибу з фаршем?

Чи може картопляні зрази?»

Назавтра буду годувати

Тебе найкращим, що зготую.

Твоє завдання - зараз спати,

Назавтра свято гарантую…

Колискова в тиші

Ця тишина тривожно - сонна,

І шум автівок надворі.
Заварю чай, додам лимону,
Засяду пити при вікні.

Вже скоро спати треба йти,

бо відпочинок має бути.
Я дуже хочу вже заснути,
Але у сни - приходиш ти...

Кружляєш променем ліхтарним,
думки тривожиш, мутиш розум,

Та краще ти в минуле йди,
Іди, і більш не приходи...

Сміх

Я вас чекав, на розі при кавʼярні

Тримав букетик квітів весняних.

Ви не прийшли, о, ви була відверта,

І так сміялись в телефон затертий.

І ваші зуби білі мов сапфіри

І ніжний голос - все супроти мене. 

І навіть друзі з вашого подвірʼя 

Сміються з моїх геть старих манерів.

І що і того? Я піду додому,

Під звуки сміху, кпини та погрози,

Буду дивитись як шумляться грози.

І в неймовірнім веснянім потоці

Вода змете всі сумніви та злості

Я відживу, і спробую укотре.