У сукні світлій з чистого сатину

З-під вій твоїх іскриться жовте сонце,

у косах карих - в'ються небеса,

я за столом сиджу, і крізь віконце

спостерігаю як біжить краса.

У сукні світлій з чистого сатину,
з букетом квітів на блідих руках.

Ти так до щастя ключика просила

натомість доля - дала в руки крах...

І я би дуже хтів тебе зробити
в полоні щастя, сповнити твій дім,
і вже ніколи зла не причинити.

Та ти не моя, всиротіла доле,

у світ пішла, за горизонт німий,
мене лишивши, без найменших сил...

Ніч вісімнадцята - Цигарки, дим

В нічнім і тьмянім світлі абажуру,

коли вже ніч запалює вогні,

ти все сиділа у міцній зажурі

палила вогник терпких цигаркІв.

Повсюди дим навіював нудОту,

тютюн згорав в легенях молодих.

І я стояв, вікно заливши потом,

Ловив ніздрЯми кожен димний дих.

Це наша тризна за палким коханням,

Поминки долі, смерть і крах надій.

І ми ще вип'єм на поминках мрій.

Тому я йшов, прискоривши ходу,

піднявши комір чорного пальта.

Мене уже в твоїм житті нема.

Довге чекання

Стоїш в чеканні зі смартфоном,

приперли люди до стіни,
ти поспішаєш, в тебе вдома

від грому квіти проросли.

В твоє маленьке щире серце,
Пустило кігті почуття.
Ти не спроможне вже довести,
що можеш знищити чуття,

Що перестати відчувати

ти зможеш легко й назавжди,
що твоє серце все ще варте

Пожити вільно в самоті.

і ще нема на те все ради,
ти в черзі мусиш постояти,
бо вдома квіти та троянди
цвітуть шипами, наче зради.

З надривом у голосі та серці

Лиши мене! Облиш! Покинь!
Іди в чужі краї, полинь!
І моє серце забери,

і душу - обпали!
Вже непосильно линуть дні...

Але хоч часточку душі?

лиши мені на спомин днів,
Я заклену мою любов,
додавши до частинки кров.

Мою кровицю, мою частку,
віддам без огляду, без частки.
Поділюсь всЕціло на нуль
щоби тебе хоч не забуть..

Та все ж не треба! Йди у пітьму,

до дідька чорного й злого,
ти вже забрав мого святого,
мого коханого, ясного...

Залишив мертве попелише,
золи масної чоний слід,
там де колись цвіли нарциси - 

тепер цвітуть кістками пні.

І все ж прошу, колись вернися,
я буду ждати, хоч усе

ти зміг так легко розвалити?
Але я все ж люблю тебе,

люблю й ненавиджу водночас.
боготворю, і проклену
той час, коли у моїх косах
блакитну стрічку пригорнув.

Ті славні дні мойого щастя,
Буду нести крізь буревій
І коси, сповнені нещастя,
і стрічку білу від надій.

Поклич мене

Поклич мене із раю свого,

верни мені чуття в душі,

Я вже замучився без того

п'янкого болю у журбі.

Заглянь в мої застиглі очі,

як у мерця вони мутні.

Я роздивитися вже хочу,

на сонцем оповиті дні.

Підняти згорблені рамена,

розправитися у плечах,

в руках відчуть як повна сила

у тілі пророста в ночах.

А в тих ночах - твої цілунки

безмежну силу додають.

Вони плекають, то не трунки,

вустами рани зцілюють.

І зараз я дивлюся в небо,

таке претемне як пітьма.

Тебе все кличу, бо потреба

моя в тобі не має зла.

Ти мій озон, моє дихАння,

у тобі мій безсмертний слід.

Я знову хочу те кохання,

котре жбурнув тобі до ніг.

Вірші дванадцятий та тринадцятий

Лист королівни до лицаря

А знаєш що? Тобі я не казала,

Але кохала я тебе не раз.

Я так далеко почуття сховала,

Не було вибору у мене на той час.

Вечорами у друзях топилась,

Алкоголем глушила той звук.

Моє серце кричати просилось,

Я ж закрила чуття моїх вух

І що рокИ? Вони лиш посміялись,

А погляд твій відкрив усі замки.

Я вже удруге, чуєш вдруге закохалась,

І цього разу, мабуть, назавжди.

І я не буду марно сподіватись,

Мені достатньо того що Ти є.

А як же хочеться тебе торкатись,

І напуватися з твоїх очей.

Якби дали мені один лиш день,

Єдиний день провести із тобою

На краї світу, де нема людей…

Я б напилася свОєю любов'ю.

Мені хоч ніч, проведену в готелі,

Щоб огорнути пристрастю тебе.

І ми удвох будемо на постелі

Шукати зорі в опівнічнім небі.

Я б цілувала твої губи

Так мною пристросно бажані.

Я б відчувала твої руки

І віддалась в палкій нестямі

Я вже раз його не послухалась.

Але серця ти все ж не обманеш,

І я згадую як тоді мучилась

Цього разу я буду слухняною.

Я мушу відпустити твою руку,

Але уголос цього не промовлю,

І на землі бувають такі муки 

Як йти від тебе в темряву безмовно. 

Я не буду Із цим сперечатися,

І боротись з коханням не буду.

ВЖЕ дозволила цьому я статися.

Ти вже попав в мої груди.

Відповідь лицаря під сурми зброєносця 

І як тепер мені з цим жити?

Носити тугу мов тягар?

Я вже колись хотів здуріти,

Та пристрасть в льосі заховав.

Я ще тоді, в надранні часу,

Побіг у світ своїм життям, 

А вже тепер о пів на першу

Від твоїх слів камінням став. 

Я можу вигляд ще зробити, 

Що я ніщо не помічав.

Але минуле не змінити 

Воно пробігло як состав.

Вірш одинадцятий

Війна...

стирає все вона,

кордони душ, і межі тіл.

Нещадно рве тканину дум

Сім'ї кидає між світів.

Навала темряви й тіней,

Чорти танцюють між людей,

Стинають голови і долі,

А світ схиляється до крові

У переддень війни світів

Втрачаємо страхи батьків,

І наче молоді козлята

Кидаємось до пащі львів.

Оце Кінець....

в норі й багнюці

ногою бігають щурі.

Дощі, сніги спадають гучно

Під канонадою орди.

Хотів померти десь за містом,

Де будуть внуки та сини.

А доведеться тут, в окопі,

У стрілянині та борьбі.

О, Боже, Боже мій ласкавий,

В останню мить тебе прошу

Не кидай душу у пітьму…