Снігова королева

І тільки сніг лишився на душі

опісля твого зимного цілунку,

Я весь завмер, завмер і затримтів

від твоїх вуст, подібних на сніжинку.

Ти снігова холодна королева,

ти вмієш лід творити у душі.

А я весни благаю в сонця й неба,

Мені не треба криги та вітрів.

І тільки снігом свище за вікном,

І тільки ти в ледь синьому вінку

малюєш хвилі по моїм лицю.

Я завмираю, сплю та замерзаю,

спускаюсь в царство тіней голубих,

щоб вже ніколи не сказать “Кохаю”...

Короткі зустрічі

Прощатися нам легко,

стрічатися - так важко.

Біжать скупі хвилини,

крадуть частини щастя,

від нашого дрібного

швидкого існування.

Ми хочемо значного,

ми хочемо - кохання.

Ми часу не марнуєм,

швиденько проживаєм,

століття в насолоді,

що втиснені в хвилині.

І день життя такого

Замінює квартали.

Втрачаєм лік у тому,

чого так сильно ждали.

І вже раптово стане

світанок наш останній,

ми плачемо бо хто - зна,

коли отак спроможні

ми будемо зустрітись,

і віддавати ніжність

в потоці невагомім,

сплалити у любові.

Мені вже не вернутись

У твої сни - мені не повернутись,

твоє життя - закрите скрізь для мене.

А я так хочу хоч на мить зустрітись,

та обійняти, утопитись в небі

твоїх очей блакитних та принадних,

котрі освячують довкола себе,

усіх людей хоч трохи ще придатних

творити те, що ми добром зовемо.

І твоє серце, сповнене любові,

тепер мені у сні лише стрічати.

А може вже я змучився чекати,

коли ти звернеш погляд свій раптово

на моє все нужденне існування,

і тихим усміхом зметеш страждання.

Ніч шістнадцята - І це мине

І це пройде колись напевно,

майбутнє вносить свої правки.

але тепер ми знаєм чітко -

оце шаленство - не даремно.

Мине і втопиться забуте.

Воно залишить дику спрагу,

щодня вертатися і знати,

що можна і ось так кохати,

забувши про ліміти долі,

про всі теперішні проблеми,

ловити серцем насолоди,

начхавши на усі вимоги.

Згадай же дівчино

Згадай же дівчино ті ночі чудові,

коли зустрічалися ми.

і я милувався твоїми очима,

а ти задивлялися в мої.

І весни співали, і літа гуділи,

і води піднялись у вись.

Майбутнє творити ми дуже хотіли,

скінчити разом свої дні.

Та літо минуло, із осені стало

заносити холод в душі.

Любов ти мою у вогні зруйнувала

і зникла у темній імлі.

І от я осінній сиджу тумані

не ім та все плачу собі,

ховаю свої почуття невеселі,

а ти все приходиш у сни.

Іди собі світом, від мене далеко

Та іншим світи уночі,

а я бездоладний неначе лелека

Полину в далекі краї.

У дальніх краях мабуть я загину

пропаду навіки вічні,

і в темну безодню заберу з собою

Усі наші сонячні дні.

Рахуючи рубці

 Вночі приходила до мене,

дивилась карими очима,

ти погляд свій не відводила,

а десь над ранок - відлетіла.

І я дивився в ясні очі.

У памʼяті - лише вони. 

Згадати прізвище вдалося,

і вигляд повних вуст твоїх.

А потім поступово все

почало згадуватись швидко,

і наше літо неземне, 

і поцілунки блискавичні,

І дивна подорож у гори,

і теплота у літні дні

і наше спільне тихе горе,

коли відʼїхала в далі…

Ці дивні спогади не дали

заснути скоро, цілу ніч.

Лише на серці рахували

рубці, рубці сердечних втіх.

Весняні зайчики

Чи знаєш ти, що йде весна,

Дарує сонечка вогнисті?

Тривожний зайчик ожива

в очах блакитно - променистих.

Ти повертаєш до життя,

щодня пускаєш ніжні квітки

неначе сливка молода,

вкриваєшся роженим цвітом.

І з кожним днем весни рясної,

коли то блискавка, то грім,

ти розростаєшся красою,

в тобі росте потужний спів.

В тобі природа виграває,

Готує суміш почуттів.

Життя майбутнє визріває,

Готує ґрунт майбутніх днів.

Немає сил протистояти

Природі щирій, зову тіл.

Отак кохання дозріває

Готує прИхід дітваків

Весняний неспокій

Ти юний спогад весняний,

Тебе я ждав, тебе плекав,

а ти прийшла як білий дим

Із тих країв де не чекав.

Я просто жив, паливши дні,

Щоденно звично існував,

Надвечір зʼївши цигарки,

У ліжко йшов і просто спав.

І раптом ти як грім небес

Зійшла весняною грозою,

І змила залишки спокою.

І той колишній спокій мій

Лишив на смітнику надій,

пірнувши у неспокій твій.