Люблю тебе - аудіо версія

 Вирішив я озвучити слова пісні. Вийшло як вийшло, прошу строго не судити.

Добра звістка

Напишіть мені кілька рядків,

Надішліть хоч маленькую звістку.

Я чекаю вже тисячу днів

На простеньку поштову записку.

Вашим почерком ніжно - жіночим

Підпишіть привітання зі святом.

Розкажіть як живеться за морем,

Як осіли ви за океаном.

Ці рядки будуть світлом для мене,

Я згадаю усе що було,

Я згадаю і гляну до неба.

Допомогти вмираючому

Покірний жест білявої руки,

Спокійний дуже, майже блідо - сірий.

Твій силует у тьмяному вікні,

Як тая кров що після анемії.

Ти майже тінь, відбиток на стіні,

Така струнка, що навіть стало страшно

Тебе торкатись в присмерку весни,

І обійнять, у страсі втрати.

Згасаєш в мене на очах,

Втрачаєш тіло щогодини.

Скажи як існувать віднині?..

Любов

 Блаженний муж,

КотрИй дружину любить,

Шанує смак її чудових вуст.

Він не покривить

святість свого шлюбу.

За неї душу свою покладе.

Свої чуття

Він гарно огортає,

Прекрасним шалом подиху весни.

А восени,

В часи туману й суму,

Принесе тацю соковитих слив.

І навіть в час

Вагання і тривоги,

Він зможе підхопить і пронести крізь грози.

Люблю тебе

Почув нині гарну пісню у виконанні Тараса Компаніченка «Забудь мене». 

Але шось мене не влаштувало у словах. Тому на цю прекрасну мельодію вирішив написати власні слова. 

Ми розійшлися навесні,

Тоді здавалося мені,

Що моя молодість жива,

А ти одна, моя душа.

І ось пішов я у світи,

Де всі лягли мої шляхи,

Я щастя так хотів знайти,

Щоби не ти, щоби не ти.

І обійшов я цілий світ,

Знайшов скарбів на цілий вік,

Зустрів я безлічі людей,

Та не тебе, та не тебе.

І серце зболене тремтить

Як уявляю нашу мить

Коли стрічались восени

І тільки ти, і тільки ти…

Я можу побороти час

Звитягу мати на мечах 

Перемогти усіх і все

Та не себе, та не себе. 

Ми вже далекі дві зорі

Неначе в морі кораблі

Нас смерть у гавань заведе.

Люблю тебе, люблю тебе. 

Я не прийду більше у сни

Я хочу знати всі твої думки,

хоча навіщо, нащо це мені?

Я хочу щиро говорить тобі

хоча який, який у цьому зміст?

І це проблема, мука це твоя,

я то їду то знову повернусь.

І як тремтить в тобі тонка струна,

коли я знову в очі подивлюсь.

Собі я забороню проходити в сни,

у твої ніжні, щирі сновидіння.

Я лиш тривожу, раню спогади,

і не рубаю в глибині коріння.

Тепер твій сон - моє святе табу,

бо твоя рана - моя рана тіла.

Тому я більше в сон твій не прийду.

Гуркіт поїздів

Туман дороги, гуркіт поїздів.

ти відпливаєш до чужого краю.

Я провестИ у путь тебе хотів,

але не можу, я не дозволяю

собі отак зірватись та побігти,

тобі назустріч і твоїм чуттям,

моїм теплом твій холод обігріти

і стати центром нашого життя.

І повернутись в наші юні дні,

згадати щирі поривання серця,

коли щасливою тебе хотів

зробити майже через все життя.

Але стою на східному вокзалі,

тебе здалека в далі проводжаю,

хто - зна чи ще побачу твою синь

Вокзал і фронт

 

Що нам судилось в цій тяжкій війні?

Чи може щастя бути серед смерті?

Я на вокзалі, далі тільки фронт,

І лютий ворог лізе весь у крові.

І я уже чекаю наших стріч,

Не дуже хочу лізти в люту січу,

Але хто зна чи зможемо ми бути,

Якщо програєм і зламося тут. 

І ці короткі зустрічі - прощання,

Мене тримають, мрію бережуть.

Я все чекаю, я усе борюсь.

І шлю тобі мої палкі листи,

В думках і слові, в телеграм і вайбер. 

Їх збережи, читай на похоронах…

Промінчик

Погляньте - сонце бʼє,

воно у ваших віях,

тремтить, промінчик гріє

і спектр видає.

Воно фонтаном грає ,

і тішиться дитям

у хвилях вивертає

дарує нам життя.

Цей промінь навіть діє,

у бризках водяних

як призма розкладає

веселки кольори.

А ти все веселишся,

цілуєш цілий світ,

у променях та листі

комусь даруєш цвіт.

Далечінь

Мене болить, я терплю сильний біль,

твоя душа так гучно стогне в муках,

що тіло моє відлунює в тобі,

і віддзеркалюється в твоїх кроках.

Здається нерв пустив у нас коріння,

і ми уже - поєднані як струни.

Одна на двох для радощів причина,

одна на двох - причина для отрути.

І де між нами сотні миль розлук,

що навіть день і ніч перевернулись.

Я відчуваю кожен порух рук.

І ти візьми і нагостри ножа,

обріж нейрон, отой звʼязок між нами,

щоб ми могли впиватись радощАми.

Голем

 

Руїна слів та почуттів.

Я вже не здатний на любов.

Єдине що я так хотів -

Це бути цілим до основ.

Я наче жив, і щось творив,

І людям іншим помагав.

Але в душі не відчував

Ані краплини почуття.

Немов той голем глиняний

Ходив, вчинЯв, людей стрічав,

Але ні краплі співчуття

До всіх хто поруч не віддав.

Ходячий труп, хоч серце стука,

Поміж людей я наче свій.

Там все ж чекаю того звуку

Що гул надасть в душі моїй.

Камінчик

Малий камінчик впав до моїх рук,

а то сльозинка пада з твоїх вій.

О скільки мук, тобі судилось мук,

а я стою і ловлю їх, а свій

тривожний смуток я назву сумним.

Мені з ним жити, в ньому існувати,

не поділюся болем я ні з ким,

бо мій це вибір - серце визволяти.

Те твоє серце, зболене вогнем,

і від ненависті ще ненавИсне.

Бо ти мій хрест, малий сумний ти звір,

і лід у серці треба розтопити.

Тоді і сльози будуть як у всіх,

і лід водою від тепла постане,

а ти підеш у сяйві голубім

і принесеш зелені буйні трави.

Тебе я втратив

Тебе я втратив. Майже назавжди.

Відвоювати твоє ніжне серце

мені сьогодні вже не до снаги,

і навіть завтра я для тебе мертвий.

Ти не моя. А чи колись була?

Чи був я твій в пориві наших страстей?

А вже тепер в тобі живе весна,

весна надій, майбутнього фантазій.

Я вже здаюся. Ти їдеш туди,

де я не вмію щось проговорити.

Для тебе світ прозоро - чарівничий,

а я стою, до смерти приречЕнний.

Я дуже хочу все перевернути.

Минуле взяти - і його позбутись,

лише би ти лишилася навіки…

Степи

Я вас хотів серед пахучих трав,

де ковила і древнії кургани,

де камʼянІ бабИ возносять хвалу

усім старим, прадавненим богам.

У тих степах, де дикі коні пасли,

густу траву, я вас би обіймав,

а понад нас немов нічнії перли

Чумацький шлях мов камʼяний бовван.

У нас би була ніч перед Купайла,

і ви би вийшли нагі із води.

Я обіймав би мокреє волосся

і пригубив солодкий мед весни.

У тих далеких пОлоцьких степах,

русалкою ви стали би для мене,

і піднесли десь на десяте небо.

мій тихий дух на кам'яних стовпах.

Фонтан

А памʼятаєш той струмкий фонтан,

на площі міста, де ми веселились.

Він барви цвіту щиро вивергав,

а ми раділи кольоровим дивом.

І ти стояла по коліна в нім,

а дрібні бризки сяяли на віях.

Я милувався маревом чудним

і піднімав, вхопивши за коліна.

О, ці коліна, їх завжди любив

такі незвичні, майже з кінофільму.

Я цілував фонтанові бризкИ,

вона котилися моїм лицем повільно.

І день яснів, а ті короткі ночі,

ті літні ночі - мої назавжди.

І ти мій сон, фонтановий, пророчий,

мажорний лад, врочасто - вогняний.

Я наче камінь...

Мов корабель потрапив мілИну,

в душі розвій, і буря і шторми,

вона мене колись, було, боліла,

а вже тепер затерпла - не болить.

Я наче камінь, втомлений століттям,

простий вапняк сотворений поліпом.

Бездушне тіло, втративши свій дух,

безвольно дніє, втративши і слух.

Не чує болю, радощі забуло,

фальшиво плаче, і сміється так,

глише шоденно щастя імітує

і сірі дні перетирає в мак.

Собі стою, на серці наче пустка

Воно працює, та не відчуває

все те, що кожен з нас щоденно має.

Розрив

Мене ти вигнала із мого дому,

впустила пустку, іншого знайшла.

І я тепер мов неприкайний йолоп

стою на руїнах нашого життя.

Все так раптово, все занадто швидко,

немов літак звернувся у піке,

гя не помітив, що зробив навмисно,

з твоїм життЯм, яке ж воно гірке…

Ти безнадійна, майже збайдужіла,

розбита словом, і жорстоким гнівом.

І вже твоя душа така "весела"

немов посклАдане в кутку каміння.

Я руйнівник. І все я зруйнував,

і твої мрії, і твої бажання

я на смітник відніс і закопав…

Прокляття

Не жди мене сьогодні опівнОчі,

я не прийду хоч ти чекаєш ще.

Не подивлюся в твої ясні очі,

твоя любов обпалює мене.

Я спопеляюсь від твоєї ночі,

згораю серцем духом і єством,

мене ти мучиш полумʼям гарячим

і я впадаю в коматозний сон.

Я пропаду і щезну десь навіки,

ти зможеш ще собі знайти любов.

А я спочину під намистом срібним

із тихих зір та місяця, а втім...

Твоя любов - прокляття за провини,

за всі гріхи які зумів знайти,

і найдорожчим людям принести.

Демон

 

Я бачив сон, тривожний дивний сон,

Мені він снився вже не перший раз. 

У цьому сні був чорний чорний демон,

І він прийшов у дуже дивний час. 

Я все ще спав, над ранок досипав.

І ось в глибоку втрапив я печеру..

Тривожний страх я чітко відчував

І мусів йти на сіро - чорну гору.

Я піднімався важко і повільно,

Щось не давало підвестись уверх,

І вже коли піднявся до вершини 

Мій меч важкий від слабкости упав.

І що це було, що це означає? 

Цей сон з повтором - нащо він мені?

Це може доля стука й натякає?

На суперечність моїх прожитих літ?

Ти пригадай...

Ти пригадай, коли ми вперше були.

Ти одягла прозору білу блузу .

І твою руку, що тремтіла дрібно,

я цілував немов би одурілий.

І обіймав твоє ледь тепле тіло,

я заспокОїти його хотів би

Безмежно щирими цілунками у шию.

Нажаль лиш так любити я умію…

У ті моменти, коли ми так кохали ,

в полоні трепету і радости літали,

я точно знаю - ми не відчували

Ані біди, ні жодної печалі.

У напівтемній стишеній кімнаті,

ми цілували душі нерозкриті.

І потім ранок разом зустрічали,

а надворі пташки собі співали.

Ляпас

Я просто ошелешений,

палає вся щока.

Я миттю отвережений

від твого ляпаса.

Це було так по дикому,

але водночас щиро.

Ну а мені не битому

зробилось трохи дивно.

Навіщо ти вліпила так,

Коли тобі байдужий я?

Навіщо ти прийшла сюди

І в писок зацідила ти?

Якщо тобі не байдуже,

То ліпше йди, цілуй уже.

не треба більше ляпасів,

від них так серце гупає.

Сумніви

Я тебе уявляв інакше,

в моїх очах ти була рідніша,

і може то ілюзія найперша,

коли ми думаєм закохавшись.

А потім ти зробилася холодна.

і може то і є моя проблема,

коли роки біжать неповоротно,

а перед нами виплива дилема.

«Чи варто вкладатися в наші стосунки?

Чи потрібна мені оця каторжна мука,

коли поруч жінки, котрі поять трунком

і цілунками вкриють натруджені руки?»

Шлях легкий обираю частенько в житті,

та тепер я наважився трудним піти

а хто - зна чи буде з того путнє хоч щось?..

Я колись прийду...

 

Прийду до тебе на весні,

У цвіті маків червонястих.

Промінням блисну по лиці

І по очах блакитно сяйних.

Веселим пташком прилечу,

І на руці вцілую дзьобом.

Волошку - квітку принесу

І притулюсь до тебе лобом.

І ніжним джмелем пролечу ,

І заплетусь в твоє волосся

Ні, не лякайся, не вкушу

Тобі на мить оце здалося.

І цього дня, хоч я загинув,

Тебе буду оберігати. 

Лише прошу - спинись ридати.

Невесело мені

Мені не весело без тебе.

Не те, щоб сум мене пройняв,

я і радію так як треба,

але коли лишаюсь сам,

то ніжна туга огортає

моє притомлене лице.

Я майже чітко являю

твою усмішку, всю тебе.

І я не можу зрозуміти

чому за стільки довгих літ,

я не зумів тебе забути

я не прогнав тебе зі снів?

Ця таїна - глибоко моя,

частина дУші та єства.

І як назвати це буття?

Різдвяне

 

Когут надранням заспівав. 

Довкола сіро, і туман.

Колядники у двір ідуть,

Веселу новинУ несуть. 

І жид і чорт і навіть Ірод,

Справляють радісно вертеп,

І звіздарі колядку сіють,

А господАр пампух несе.

А колядують аж до неба,

 Вітають рождення Христа.

Біда і ненавість померли

Селом проходить коляда.

Веселий день, весела ніч,

І песик тоскно скавулить 

Різдво не можна не любить.

Старе фото

Стареньке фото у серванті,

пожовклі спогади мовчать,

а надворі буяють весни,

і трави коником сюрчать.

Могутні грози весняні

десь блискавицями шугають.

До мене ж відгуки громів

ледь - ледь тремтінням доринають.

У мене знимка на руках,

на ній все біле стало жовтим.

і я вже твердо у літах

немолодий, такий прожовклий.

Десь за вікном - розпАл весни

тривожно - грізний, чумно - хмарний,

і ти на фото без коси,
і ти наначе спогад марний.

Я шкодую

Я все шкодую, що раніше

ми не зустрілися із вами,

тоді і зорі були більші

і ми частіш перемагали.

У ті часи - ми були свіжі,

ми молоділи на очах

від почуттів румʼяно - ніжних

ф відокремлених від нас.

А уявіть які б ми були,

коли б зустрілися тоді?

Мабуть я зміг двигнути гори,

а ви - зʼєднати дві зорі.

Але в житті отак буває,

Коли обоє проминають

Важливу зустріч, важний час.

Згадалося

У білому стояла ти,

і посміхалась, і раділа.

Мабуть бракнуло би й весни,

щоб передать як ти світилась.

В твоїх очах бриніло щастя,

вогні далеких білих зір,

в руках - червоний бУкет грався

Із давнім почуттям моїм.

І я сміявся поруч тебе,

а десь в душі - ридав навзнак.

До вас обох прихильне небо,

а я для нього як батрак.

І ви пішли в гучній забаві,

І позникали в далині,

Мене лишивши в самоті.

Пальці

Чомусь пригадую лише

твої тендітні довгі пальці.

Вони неначе те кліше - 

тебе означують без фальші.

Вони стабільно, рівномірно,

в суглобах сплетені до ладу.

Немає й натяку подагри

або другОї ще хвороби.

Для них призначена напевно

уся та музика Шопена,

в якій високі, довгі ноти

витягують тендітні пальці твої.

І дуже дивно памʼятати

Лише тендітні твої пальці,

А решту всю - і не згадати...

Втрачене життя

Доволі часто так буває

життя іде у нас не так.

Ми все плануєм, здобуваєм,

і результат - не щоб брак,

але не те що ми чекаєм.

І вже тоді, здобувши досвід,

на перехресті півжиття,

ми все змінити дуже хочем,

а часу - майже вже нема,

бо в нас попереду зима.

І що ж тоді зробити можна?

Все руйнувати і піти?

Чи може варто розпочати,

усе зробити знов таким,

коли найперші робляться сліди?

Поцілунок

Ми наближаємось повільно,

рука в руці уже давно,

ми наче в танці божевільнім

зближаємось, зближаємось…

Довкруг зима, морозний вечір,

і ось вже руки на плечі,

і голови тремтячий нахил,

і трепотіння голосів...

Усе злилося неймовірно

у теплоті присохлих вуст,

і загорілись блискавично

рожеві пупянки від губ.

І вже коли розкрились очі,

ми посміхнулись мимохідь.

тепер для нас відкриті ночі,

Тепер - поєднані у ній.

Ніч п'ятнадцята

В самотні літні ночі

я згадую минуле:

чиїсь відкриті очі,

Наповну вбрані груди.

О ні, я не ховаюсь

фантазій не плекаю,

я тихо відкриваюсь,

І згадую що було.

І цей прекрасний спогад,

твої тендітні руки

підлесли аж до неба

мої думки і муки.

Немає вже польоту,

моя іскра погасла,

я бачу тільки сльоту

і хліб з окрайцем масла…

Минуле не вернути,

як фарш у м'ясорубці,

піду рубці намащу

і псові дам поїсти.