Se Me Olvidó Otra Vez (Я знову забув)

Ділюся власним перекладом пісні «Se Me Olvidó Otra Vez» («Я знову забув»)

Напевно, мабуть, вже 

Про мене ти забула

А тим часом я

На тебе ще чекаю

Я не хотів іти

аби одної днини

Коли вернешся ти,

Мене отут зустріла.

Тому я досі тут

Лишаюся на місці 

Де все той самий люд

Гуляє нашим місцем

Коли вернешся ти

Тобі не буде дивно

І буде як колись

Коли не розлучались.

Напевно, мабуть, я

Прошу так забагато,

Я вже й позабув

Як ми розлучались.

Ти не повернешся

Бо ти і не любила

І знову забув,

Що тільки я любив.

Тому я досі тут

Лишаюся на місці 

Де все той самий люд

Гуляє нашим місцем

Коли вернешся ти

Тобі не буде дивно

Що буде як колись

Коли не розлучались.

Напевно, мабуть, я

Прошу так забагато,

Я вже й позабув

Як ми розлучались.

Ти не повернешся

Бо ти і не любила

І знову забув,

Що тільки я любив.

І знову віддаюся слову

Тобі вірші я знову напишу,

Хоча я знаю, ти про них забула,

У тобі знову хтось розбурхав бурю.

У тебе нова збурена задума. 

Мене раптово вхопить безнадія,

Навіщо знову марити в словах?

Коли для щастя лише потрібна дія

Лише вона долає лють і страх.

Ти не прийдеш, не прочитаєш знгву,

Від цього факту зуби аж болять,

І я вже вкотре віддаюся слову.

А що мені лишається зробити?

Коли в житті відмовився любити,

Твої вуста, котрі мабуть вже сплять.

Абсолютний спокій

В мені мовчать захоплені квінтети,

Я вже не чую голосу сирен,

І може зрідка спливають силуети,

Неначе повний рибою човен.

Нема ні страху, ні переживання,

Це так давно минулося і мені,

Що і якби зʼявилося бажання,

Я б не схотів повторення оці.

Я думав що минулися століття,

А то лиш тиждень як тебе нема

І вже здається що прийшла зима,

І вже моя надморена душа,

Нездатна щастя пізнавати знову

Неначе цвинтар у вечірню пору. 

Нічні трелі

І знову ніч приходить в дім,

Темнота кути знаходить,

Я тепер один у нім,

І мене це не тривожить.

Незворушний наче скеля,

Видивляюся в стіну,

Світло фари десь на стелі 

Танець грає без вогню.

І нема наснаги зовсім,

Щось творити чи зробить,

Залишився тільки попіл

На місцях де міг любить.

Не зігрітися багаттям

Не піднятися увись,

Не скупатися у щасті

А котитися униз.

Я би міг ще заспівати

Про кохання всі пісні,

Але ніч, і треба спати,

Під акорди, що пройшли.

Цикл "Любов дозріла"

Я закоханий у вас

Я закоханий у вас.

Кожний день і кождий раз

я дивлюсь у ваші очі

і сповільнюється час.

Я дивлюся десь годину.

Крізь вікно промінчик згас.

Обернувся, аж хвилина

пронеслася поміж нас.

Дивна ця відносність часу,

він повільний чи швидкий,

по спіралі ходить часто

поміж складок вуст твоїх.

Без тебе…

Без тебе смерть мене поглине люто,

без тебе тінь впаде, зімкне вуста.

Моє життя припиниться і тихо

заплаче скрипка на мінорнім ля.

Без тебе я немов порожній посуд,

без тебе тіло тільки збір клітин.

І хай гримить довкола грізний осуд,

в тобі одній - набір найкращих вин.

В тобі одній - пʼянкі пахучі трави,

всі найдивніші запахи весни,

і найдорожчі квіти від зими.

Без тебе світ - ярмо і стрАшна мука,

без тебе я напевно пропаду,

і смерть мне поведе попід руку

Вечірній час

Вечірній час у ніч повільно сходить,

тепло весни занадто рано йде,

ще може ніч морозами надходить,

і білий іній все зелене вбʼє.

З-за хмари місяць стомлено зринає,

світіння кволе скроплює тебе.

У срібні хвилі тихо поринає

Моя душа і забуває все.

Який же дивний силует від Бога

надався носу, щОкам та очам?

Мабуть «Спасибі» скажу я батькам.

Як плід любові від єднання тіл,

 разом з тобою народити нове

життя у світ цей дивний я би хтів. 

Цикл "Морські вірші"

 Море нічнеє

Наснилося вночі тривожне море,

І хвилі бурею покраяли пітьму.

А потім вийшли опівнічні зорі,

Прогнали геть ту хмарну чорноту.

В нічному небі зорі так яскраво,

Сіяли наче бурі й не було,

І та краса така була щаслива

Що я збудився від ясного дива.

Я подивився на твоє обличчя,

Щока твоя немов пухкий пампух,

І бачу місяць трохи вже ущух.

Рука твоя холодна як крижина,

Її накрию, ніжно обійму

В нічнеє море я не відпущу. 

Цикл "Любов зростає"

Не можу

Не можу дня прожити я

без твоїх очЕй і вогня.

Як наркотична ця потреба

поволі пожирає нерви.

Я все не сплю, лише дрімаю,

в тривожнім стані живучи.

Потроху просто існування

Стає призначенням моїм.

Ніяка радість вже немила,

одна депресія страшна.

І вже боротися несила

безодня чорна затяга…

І цього ранку я вдивляюсь

у чисту синяву очей.

І, чуєш, знову задихаюсь,

немов не маю я легень.

Весняна колискова

Коли весна ступає непомітно,

І час для сну сиреною гуде,

Тоді лягай, тебе стріча привітно,

Мʼяка подушка, і тепло грудей.

Вмостися добре, ковдрою накрийся,

Бо ще студено, холодом несе,

Закрий вуста, і віями зігрійся,

Найкращий спогад уяви і все.

Тоді ти зможеш лагідно заснути,

Душа твоя наповниться вогнем,

Якому завтра гори підвернути

Наснаги стане зовсім без проблем.

А поки спиш - то ціпʼятко жовтаве,

Пройде по пасмах, кучері змахне,

І поки сонце кволо рано встане,

Лахмате диво новий день почне. 

Музика в душі

О дивна музико прозорих сфер,

Звучиш в мені роками ти нечутно,

Я думав що давно мій дух помер,

А ти звучиш, хоча оглухло вухо.

І на клавірі звуки та даєш,

І кожна нота бʼє у саме серце,

 То темп повільний, то кудись біжиш,

Та неодмінно в граєш та звучиш.

Де джерело ховається твоє?

Те той потік тривоги та розпуки,

Я би хотів у нім сховати руки

і не почути голосу сумління.

А під акорд останній негучний

Закрити очі, розчинитись в нім.

 

Цикл "Пристрасть"

 Буревій

В моєму серці - буревії,

У грудях гучно гупотить,

Коли дивлюся в твої вії,

Коли торкаюся руки.

Той доторк пальців похололих,

Пече сильніше ніж вогонь,

А погляд із очей солоних

На попіл зводить мою плоть.

Ти вся пречиста і преніжна,

Твої вуста - як пелюстки,

У тобі промінь світить стигло,

І весняні біжать струмки.

Я прокидаюся раптово,

Холодний піт злива чоло.

Це тільки спогад, більш нічого,

Про те, що так давно було.

Слідами Данте

Тепер усе, я наче скромний Данте

Іду до пекла власного буття,

Мої слова, думки, ніщо не варте

Секунди світла од твого буття.

Ти відійшла, у світ далеких тіней,

І все вертає до кругів своїх,

Я тихо аходжу у тісні сінп

І залишаюся до скону власних днів.

І моє пекло вже раптово стало

Чистилищем на цій сумній землі

А тіні раю - тільки у вісні.

У тиші сум висить немов туман,

Що ледь чорніє серед надвечір'я,

І між життя я залишаюсь сам...

Одержимий

Тобою хворий майже до нестями,

Лише в тобі усі мої думки,

І не важливо чи будуть між нами

Усі слова, і вчинки, і листи.

Не мають значення мої бажання,
Вони - в тобі, бо ти осердя їх.
В моїх простих, немовлених зізнаннях

Великий всесвіт нереальних снів.

Я одержимий, це тепер напевно,

Бо замість крові - твій солодкий сміх

тече по жилах стомлено - повільно.

І ця весна навколо сонячна,

І ти лілея, квітнеш чарівна,
І я сиджу,. у тиші край вікна...

Хворий розум

І світлі дні, і навіть в темні ночі,

Коли на небі місяць владарює,

Мій хворий розум до нестями хоче

Зігрітись світлом, котре зачарує.

В мені отрута наповнила кров,

Свідомість майже на межі здоровʼя,

О як би я хотів відчути знов,

Красу життя, наповнену зусиллям.

А поки ти у кожній частині мене,

В моїх очах стоїть пʼянкий туман,

 Благословляю сон твоїм імʼям.

І я би вічно був таким слабим,

Якби тобі це принесло кохання 

І погляд твій зробився вже живим.

І спиниться серце

Густі акорди линуть із грудей,

І серця ритми нестабільні знову,

У мене смерть за коміром гуде,

І в мене трохи часу є на слово.

І що писати в цю останню мить?

Які завіти будуть вже без мене?

Свіча життя раптово догорить,

Але чи варто плакати про себе?

Я трохи жив, і навіть покохав,

Найкращу жінку в цілому столітті,

Та це минуло наче сон у літі.

І все життя щось старанно робив,

Але не зміг зробити головного -

У спільне щастя дати себе всього.

Піщинка

Піщинка в світі, лиш одне життя,

Поміж мільярдів отаких подібних,

Чи має сенс чіплятись навмання

За кращий шмат у боротьбі негідних?

Чи я існую чи мене нема,

Яка різниця це для того світу?

Маленький кварц на березі буття,

Мов непомітна частка пилу - цвіту.

І цілий всесвіт може не чекати,

Палити зорі, і творить нові,

Мені це зовсім не цікаво знати.

Бо зараз ніч, і місяць на чолі,

Краплини - зорі дивляться на мене,

В мої густі ридання по тобі. 

Мої бажання

Мені би жити без думок про тебе,

І повернутись в сіроту німу,

На кожен день робити те що треба,

не помічати душу спалену.

Мені би знати, що тебе немає,

в далекий край взяло твоє життя.

І хай весна вже більше не заграє,

Я буду знати - болю вже нема.

Мені би знати, це моє бажання,

Не зустрічати більш тебе ніде,

І хай би пустка в серце надійде.

Не хочу чути більше про кохання,

Не хочу знати що воно таке,

І це моє найбільше побажання.

Мадонна у пеклі

І в глибині щонайчорніших днів,

коли земля увійде в коло пекла,

я памʼятатиму коли тебе зустрів,

я не забуду смутку твого светра.

І вже тоді, коли зійду ногою

на путь у смерть, на чорну рівнИну,

моя душа наповниться тобою,

вона візьме у тінь тебе одну.

І будеш сонцем серед мук великих,

і будеш вітром серед жару дня,

водою скропиш рани від огня.

Я погляд з мук до тебе оберну,

Моя мадонно вічна та пречиста,

Ти мій Господь, в тобі моє причастя.

Музика в час гарячки

У тебе жар, страшна температура,

і кволий подих слабість видає/

Я покладу на. стіл клавіатуру,

заграю тихо у ім'я твоє.

А ти відкриєш захмелілі очі,

я знаю усміх буде на вустах,

води попити навіть не захочеш,

коли ти хвора - вперта наче птах.

Та буду грати, я не зупинюся,

напою чаєм, обітру лице,

і музика полегшу принесе.

Коли пройде хвороби гостра фаза,

ти ще розквітнеш в повноті своїй,

у всій красі, найкращій, золотій.

Тиша і спокій

Блакиттю небо у весні налито,

І я дивлюся у безмежну даль.

А серце сильно хоче вже у літо,

коли тепла для тіла вже вдосталь.

Щоби яскраве сонце гріло дико,

Спалило землю і густу траву,

І ти була в купальнику відкрита,

Побігла швидко у потоках вітру.

У мене сміх застриглий на вустах,

У тебе регіт гУчний мов ліхтар,

що уночі розгонює пітьму.

І ми підемо у вечірній млості,

І не буде ані краплини злості,

Бо ми залишим тільки сліди босі.

Коли весна

Коли весна руйнує зимні ріки,

і чорний лід розносить береги,

холодна тінь приходить, і навіки

вплітає чорність у мої думки.

У ті часи, ще зимнотою звиті,

я наче пень сиджу біля вікна.

Моя душа у сумнівах сповита,

не має сну, немає і тепла.

Та знаю добре, все оце пройде,

весна і в серце моє завітає

усмІхом твоїм ніжно привітає.

Воскресне тіло, відживе душа,

вони не можуть зараз помирати,

як на поріг ступа твоя нога.

Пекельне божевілля

І вже тоді, коли вмирає ніч,

і тихий ранок входить у світлицю,

схили долоню до гарячих віч,

дай прохолоди на пекучу скроню.

Мою гарячку холодом залий,

гне дай вогню усе нутро спалити.

Мої вуста у подиху закрий

і почуттю дозволь хоча б остити.

А ти не можеш просто пломеніти,

тобі важливо жити і згоріти,

і абсолютно, повністю зотліти.

Це божевілля, це пекельний сон,

Я міг вогнем своїм тебе зігріти,

я міг тебе із ніжністю любити.

Я хочу щиро зізнатись

Я щиро хочу знову вам зізнатись,

про вас думки щодня свої плету,

І я не можу хоч на мить спинитись

я вас кохаю, я вже вас люблю.

І вже щодня вас бачити бажаю,

вста палкі так хочу цілувать.

Я вас люблю, я точно вас кохаю,

без ваших рук не можу існувать.

А ви байдужі, погляд ваш холодинй,

Ця синява очей немов мороз,

Мене проймає, я мабуть замерз.

Та йде весна, і вірю, що напевно

у ваше серце промінь западе,

і погляд ваш мене не омине.

І вкотре я дивлюсь

І вкотре я дивлюсь на твої руки,

тонкі фаланги пальців осяйних.

До своїх ран їх прикладу в розпуці.

Вони життя відновлюють, без них

мої вуста зімкнуться вже навіки.

Без їх тепла - я точно пропаду.

Вони палають наче білі свічки,

і шкіру спопеляють без вогню.

О я прошу! Прошу не забирай,

твого торкання від сліпих очей,

в моїх гріхах - ти найцінніший рай,

якого прагнув крізь мої літа.

І вкотре я дивлюсь на твої руки,

Їх поцілую у тяжкій розлуці...

Ти - від Бога

В тобі усе написано від Бога,

твоя краса - від ангелів зійшла.

Я проти тебе - тільки тінь убога,

невдалий жарт, уламок від творця.

В тобі життя пульсує невгамовно,

твої слова - мельодія небес,

і я вдихаю чисто й безумовно,

безмежний подих ідеальних сфер.

Чи я достойний цього ідеалу?

Чи можу я торкнутися хоч раз

п'янкого тіла та лиця овалу?

Як очевидно відповідь проста!

Її століттями давали вже не раз,

Та в моїм серці - ти жива свята.

Я й досі…

Я досі вас у погляді зову,

дивлюсь на небо, хмарами сповите.

І досі ще існую, ще живу,

Хоча життя із певністю розбите.

Ці спогади - то моє існування,

вони тримають душу на плаву.

Всі наші співпереживання

дають наснаги бути наяву.

І хай весна цвіте довкола,

я майже зсох, мій корінь неживий,

А ваш розмай - промовистий такий.

І парк мовчить, відлунує птахами,

цвіріння літо скоро принесе,

і тихий біль в душі моїй помре.

Назустріч веснам

Ти йди назустріч веснам,

Не стишуй ще ходи,

Хоч десь за горизонтом

ЗарОсли всі стежки.

Стежки, якими вчора

ходили ми удвох,

і не булО в нас горя,

не було злих думок,

Ми були наче хвиля

прозора та швидка,

І неймовірна сила

обох у даль несла.

Тепер весняна сила

Тебе у даль взяла,

І ти піти повинна,

Мене у ній нема.

І я піду повільно

У зелень весняну,

А ти в бажанні сильно

Зустрінь любов святу.

О моя богине

Я часто уявляв, моя богине,

що ти приходиш з ніжністю у сни,

я так хотів аби була щаслива

твоя душа у сутінках весни.

Не в моїх силах щастя дарувати

твоєму серцю, спраглому тепла.

Я можу сум та радість поєднати,

принести у долонях трохи зла.

І зараз я сиджу навпроти тебе,

зірки горять в божественних очах,

і я всміхаюся до тебе просто так.

Ми п'Ємо каву, гіркота страшна,

Але це смак од нашої любови,

Вона терпка, любовна гіркота.

І ця війна

І ця війна, 

І ці тіла в могилі,

І замордовані невинні…

Завжди будуть зі мною увісні

Немов ті перші дні свідомої весни,

Коли я вперше дух відчув у плоті

Я хочу у весну, де море синє

І хмари наче промені ясні

Де моя лють розтане мов крижина…

І у вогні блакитному втонуть,

І не згадати фото із Ізюму

Я хочу хоч на мить забутися од жаху

Від демонів у плоті на землі

Від зла темнішого за темну душу

Прислужника німого сатани. 

18.09.2022

Ти проростаєш в мені незримо

В мені ти проростаєш немов весняний мак,

Пускаєш сильний корінь, гілля угору преш,

Зерно дрібне кидаєш на мій тривожний шлях

і силою значною життя приводиш в треш.

І в серце поселяєш мій непоборний страх,

бо я то добре знаю який кінець прийде,

він буде неймовірним немов страшнющий жах

і ми будем не в ислі спинити це уже.

І що мені робити? Зусилля всі мої

Беззахисно розбиті об весняні вітри,

котрі приносиш сміло у серце та кістки.

І я здаюся тихо, капітулюю тут,

І з мене проростає червоний маку цвіт,

Аби померле серце в тобі врожило світ.